32

Купол тримається, але я відчуваю, як він тремтить.

Не очима — тілом. Повітря тут густіше, ніби хтось повільно стискає простір навколо нас. Маяк у центрі платформи світиться нерівно, час від часу пульсує теплом, і кожен такий поштовх віддається мені під ребрами.

Я сиджу, притулившись спиною до каменю.

Рука забинтована наспіх — Дайніс затиснув рану полем, обмотав шматком власної сорочки. Біль притих, але в голові гуде, а магія всередині лежить важкою, майже мертвою масою.

Я порожня.

Не драматично — фізично.

Дайніс поруч. Не сідає, напівстоïть навколішки, спираючись плечем об уламок перила. Його поле розтягнуте, як напружена струна. Я бачу це по тому, як у нього час від часу сіпається щелепа.

— Ти перегоріла, — каже він тихо.

— Я знаю.

— Чому ти пішла проти істоти сама?

Я хмикаю.

— Бо вона тягнула мене в болото.

Він зітхає.

— Це не відповідь.

Я піднімаю на нього очі.

— Добре. Бо я не хотіла бути тією, кого весь час тягнуть.

Він дивиться уважно.

— Ти не тягар.

— Я знаю, що ти так думаєш, — кажу. — Але я не хочу бути лише тим, кого рятують.

Мовчання між нами не порожнє. Воно тепле, напружене, наповнене звуками болота за куполом.

— У мене теж так було, — каже він раптом.

Я моргаю.

— Що саме?

Він дивиться не на мене — кудись у туман.

— Коли загинула моя дружина.

Слова падають просто, без пафосу.

— Усі навколо вирішили, що я маю “триматися”. Бо дракон. Бо лорд. Бо батько двох дітей. А я просто… не міг дихати.

Я мовчу.

— Мені весь час допомагали. Радили. Захищали. І в якийсь момент я зрозумів, що мене перестали питати, чи я взагалі ще живий.

Він ковтає.

— Тоді я пообіцяв собі, що більше ніколи не дозволю забрати у мене право падати на рівних.

Я повільно видихаю.

— А я виросла в місці, де за кожну слабкість платили, — кажу. — У притулку нас вчили бути зручними. Не плакати. Не заважати. Не просити зайвого.

Я дивлюся на свою перев’язану руку.

— Там виживають ті, хто мовчить.

Він нарешті дивиться на мене.

Його погляд важкий.

— А ти не мовчиш.

— Бо мені вже нема куди повертатися.

Він рухається ближче. Обережно, щоб не порушити купол. Сідає поруч, так, що наші плечі торкаються.

Резонанс одразу відгукується — тихо, м’яко.

Я не відсуваюся.

— Ти могла б залишитись у столиці, — каже він. — У безпеці.

— А ти міг би не лізти в болото за побутовою магічкою.

Він криво усміхається.

— Міг.

— Але не зробив.

— Ні.

Ми сидимо так кілька секунд.

Його тепло просочується крізь тканину.

Я відчуваю, як серце поступово сповільнюється.

— Дайнісе…

— Мм?

— Ти справді віриш, що істинність — це благо?

Він не відповідає одразу.

— Я вірю, що зв’язок — це сила, — каже нарешті. — Але тільки якщо обидва не тікають.

Я повертаю голову.

Наші обличчя надто близько.

Я бачу дрібні подряпини на його скроні. Втомлену тінь під очима.

І раптом усвідомлюю, що якщо не торкнуся його зараз — потім не зможу.

Я нахиляюся першою.

Поцілунок виходить невпевненим, коротким, але він одразу відповідає — повільно, обережно, ніби питає дозволу з кожним рухом.

Його долоня лягає мені на потилицю.

Я видихаю й притискаюся ближче.

Це не спалах.

Це тепло.

Потреба.

Його губи теплі, солоні від поту й туману. Мені хочеться залишитися тут, у цьому маленькому куполі серед боліт, і не думати ні про сестру, ні про корону, ні про істот у воді.

Він відривається першим.

Дихає важче.

— Якщо ми зараз не зупинимось, — каже хрипко, — я забуду, де ми.

Я усміхаюся слабко.

— А ми в болоті.

— Саме так.

Він притискається лобом до мого.

— Маяк дихає циклами, — каже вже серйозно. — Коли наступний імпульс піде вгору, я зможу відкрити старий маршрут. Він виведе нас на прикордонну заставу.

— Це далеко?

— Достатньо, щоб нас не знайшли одразу.

Я киваю.

— А я?

— Ти після переходу зляжеш.

— Прекрасно.

Він ледь усміхається.

— Зате живою.

Я вкладаю голову йому на плече.

Купол тихо гуде.

Маяк знову пульсує світлом.

А десь у тумані болото ворушиться, чекаючи, коли ми зробимо наступний крок.