31

Вона рухається повільно.

Не поспішає.

Наче знає, що ми нікуди не подінемося.

Її масивне тіло тягне за собою болото, вода підіймається, купини зсуваються, і платформа під ногами починає тихо потріскувати, як стара дошка.

— Дайнісе… — мій голос зривається.

Він не відповідає.

Він уже працює на межі.

Його поле розгорнуте на максимум, темні хвилі магії йдуть одна за одною, розкидаючи дрібніших істот, але велика лише хитається, ніби отримує удари подушками.

Вона робить ще один крок.

Потім ще.

Відстань скорочується.

Дайніс різко вдаряє клинком, і простір перед ним тріскається, як скло. Частина тіла істоти відривається і падає у воду з важким плюскотом.

Але вона не зупиняється.

— Вона прив’язана до ґрунту, — каже він хрипко. — Тут усе її тримає.

Я відчуваю, як його магія стає нерівною. Як резонанс між нами починає смикатися, передаючи мені його напругу.

Він видихає різко.

— Якщо я піду в повну силу, платформа не витримає.

— А якщо не підеш?

Він коротко дивиться на мене.

Цього достатньо.

Одна з менших істот підповзає збоку, майже непомітно. Я бачу її надто пізно.

Вона хапає мене за литку.

Холод проходить углиб м’язів, ніби мене торкнулися зсередини. Я кричу і сіпаюся, намагаючись вирвати ногу, але слизькі пальці тримають міцно, впиваються крізь тканину, тягнуть вниз.

Я різко викидаю вперед долоню.

Магія відгукується миттєво — різким спалахом під шкірою.

Я б’ю імпульсом, грубо, без формул, просто силою.

Нічого.

Поле просідає, наче я кинула камінь у вату.

— Дайнісе! — зривається з мене.

Я намагаюся ще раз.

Збираю залишок резерву, стискаю його всередині, як кулак, і вдаряю вниз хвилею, спрямовуючи її в болото разом з істотою.

Віддача проходить по хребту, перед очима темніє.

І знову — нічого.

Магія тут не слухається.

Вона розповзається, глушиться сіллю, ковзає по воді, не чіпляючись за ціль.

Я відчуваю, як резерв сиплеться, як порожнеча підступає зсередини.

Істота тягне сильніше.

Я задихаюся від паніки.

Тоді я хапаю уламок балки і б’ю.

Раз.

Другий.

Метал входить у м’яке тіло з огидним чмоканням.

Я замахуюся ще — і відчуваю, як гострий край ковзає по власній долоні.

Біль різкий, сліпучий.

Кров одразу виступає між пальцями.

І в цю ж мить щось під платформою відповідає.

Не звук.

Вібрація.

Я падаю на коліна біля маякового кристала, інстинктивно притискаю поранену руку до грудей — і кілька крапель крові капають просто на обгорілу поверхню каменю.

Світ ніби затримує подих.

Кристал спалахує.

Не яскраво — глибоко.

Зсередини.

По тріщинах розходиться світло, тепле, золотаве, і стара платформа раптом оживає. Руническі лінії, давно мертві, проступають у камені, як венозний малюнок.

Повітря різко ущільнюється.

Істоти завмирають.

Велика тінь піднімає те, що колись було головою, і видає протяжний звук — не рев, не крик. Відступ.

Навколо нас формується купол — нестійкий, рваний, але достатній, щоб відштовхнути болото на кілька метрів.

Дайніс різко обертається до мене.

— Ти поранилась?!

— Трохи, — кажу, дивлячись на руку, що тремтить.

Він уже поруч, стискає моє зап’ястя, зупиняє кров коротким імпульсом.

Його погляд падає на маяк.

Потім на мене.

— Це не просто платформа, — каже він повільно. — Це був сигнальний вузол.

Я ковтаю.

— Сигнал куди?

Він не відповідає одразу.

Дивиться в туман, де істоти вже відходять назад у воду, ніби їх хтось відкликав.

— Кудись, — каже нарешті. — І комусь.

Купол тремтить.

Маяк світиться нерівно, наче довго не протягне.

Я сиджу на холодному камені з пульсуючою рукою і відчуваю, як у грудях знову повільно збирається тривога.

Бо ми щойно врятувалися.

Але водночас — заявили про себе.