30

Істота не кидається.

Вона просто стоїть у воді, напівзанурена, з дивно перекошеним корпусом, ніби тіло пам’ятає інші пропорції. Дайніс тримає клинок перед собою, не наступає — чекає.

Я відчуваю, як холодна слизька присутність під водою відпускає мою ногу.

Тиск зникає.

— Вона не полює, — каже він тихо. — Вона реагує на рух.

Соляна фігура видає ще один глухий звук і повільно осідає назад у чорну воду, розпадаючись на шматки туману й муті.

Я стою, не дихаючи.

— Це було…

— Не найгірше, — перебиває він. — Ходімо.

Він тягне мене за руку, і я не сперечаюся.

Ми рухаємося далі, обережно, зупиняючись після кожних кількох кроків. Болото тут живе своїм ритмом — купини просідають, вода піднімається, соляні кристали сиплються з гілок, як дрібний лід.

Туман стає щільнішим.

Я помічаю це не одразу — просто в якийсь момент перестаю бачити його плечі, хоча й тримаюся за рукав.

— Дайнісе?

— Тут.

Його голос ніби проходить крізь вату.

Магія навколо нас поводиться дивно. Поле то стискається, то розширюється, наче дихає.

— Мене тягне вбік, — кажу.

— Не слухай, — відповідає він. — Це залишкові контури.

Але я відчуваю, як щось м’яко, наполегливо штовхає зліва. Не тіло. Простір.

Я моргаю — і бачу між деревами світлу пляму.

Суху.

Твердий ґрунт.

— Там… — починаю я.

— Ні, — різко каже він. — Це пастка.

Я зупиняюся за пів кроку до уявної стежки.

Світла пляма зникає.

На її місці — чорна вода.

— Тут граються з уявленнями, — каже Дайніс. — Болота підсовують те, чого хочеш.

Я ковтаю.

— А що, як я побачу сестру?

Він не відповідає одразу.

— Тоді дивишся на мене, — каже нарешті. — І нікуди не йдеш.

Я киваю.

Ми виходимо на підвищення через кілька хвилин — стару кам’яну платформу, майже з’їдену сіллю. Колись тут був спостережний пункт: іржаві перила, обвалений навіс, обгорілий маяковий кристал у центрі.

Тут сухіше.

Я опускаюся на край платформи, ноги підкошуються.

Дайніс оглядає периметр, торкається залишків рун на камені.

— Тут можна перечекати, — каже. — Але ненадовго.

— Чому?

Він дивиться в туман.

— Бо це місце пам’ятає багато смертей.

Ніби у відповідь на його слова, внизу, між купинами, починається рух.

Не один.

Кілька темних плям повільно сходяться до платформи.

І я раптом розумію: перша істота була просто відлунням.

А це — зграя.

Вони не кидаються одразу.

Спочатку просто збираються.

Темні тіні у воді повільно сходяться під платформою, ніби болото саме стягує їх докупи. Поверхня чорніє, вкривається ряб’ю, і з туману випливають перекошені силуети — зламані, витягнуті, з залишками одежі, що давно втратила колір.

Я рахую автоматично.

Один.

Два.

П’ять.

— Їх більше, — кажу тихо.

— Бачу, — відповідає Дайніс.

Він стає переді мною, спиною до платформи, розгортає поле ширше. Повітря навколо нього темнішає, ніби на нього падає тінь, якої тут не може бути.

Перша істота піднімається з води повільно, з характерним чмоканням. Її тіло розповзається, як мокрий папір, але всередині тримається щільний магічний вузол.

Вона робить крок.

Потім ще.

— Не дивись їм в обличчя, — каже Дайніс, не озираючись. — Вони ловлять увагу.

Я опускаю погляд на його плечі.

Друга істота виповзає на каміння.

Третя.

Вони рухаються різними темпами, але всі — до нас.

— Дайнісе…

— Тримайся за мене.

Я обхоплюю його талію ззаду, пальці змикаються на тканині плаща.

Він підіймає руку.

Темна хвиля магії проходить над болотом, як порив вітру. Вода здіймається, соляні кристали сиплються з купин, дві істоти відкидає назад.

Але решта продовжують рух.

Одна з них різко кидається вперед.

Дайніс рубає клинком — не металом, а полем. Повітря тріскається, і істоту розриває навпіл. Її верхня частина падає на край платформи, бризкаючи чорною водою й соляним пилом.

Я відскакую.

Тіло ще кілька секунд ворушиться, потім завмирає.

— Вони не вмирають, — каже він. — Вони розпадаються.

Істоти реагують на це, як на сигнал.

Тепер вони йдуть швидше.

З різних боків.

З води, з туману, з-під платформи.

Одна підповзає майже безшумно і хапає мене за край чобота.

Я скрикую і сіпаю ногою.

Дайніс розвертається різко, б’є вниз імпульсом, і вода вибухає фонтаном.

— Назад! — кричить він. — До маяка!

Я біжу до обгорілого кристала в центрі платформи, ковзаю на мокрому камені, ледве втримую рівновагу.

Ще одна істота стрибає знизу.

Дайніс зустрічає її грудьми, поле навколо нього спалахує темним світлом. Удар відкидає його на пів кроку назад.

Я бачу, як у нього напружується щелепа.

Він уже на межі.

Я не думаю.

Хапаю уламок металевої балки з підлоги і б’ю по тому, що лізе до мене зліва.

Руки тремтять, але я б’ю ще раз.

Сіль ріже долоні.

Істота відступає.

— Молодець, — кидає Дайніс через плече.

А потім земля під платформою починає рухатись.

Не окрема тінь.

Усе болото.

Поверхня піднімається хвилями, і з-під води повільно виповзає щось значно більше за решту. Масивне, важке, з кількома вузлами магії замість голови.

Дайніс завмирає.

— Це погано, — каже він дуже спокійно.

Я дивлюся на істоту.

Вона перекриває половину платформи.

І я розумію: якщо вона дійде до нас, бігти буде нікуди.