29

Я падаю не одразу.

Спочатку є різкий ривок — як коли тебе смикають за нутрощі, — потім світ складається гармошкою, і повітря зникає з легень.

Мене кидає вниз.

У холод.

У щось густе, в’язке, солоне.

Я встигаю лише ковтнути повітря — і провалююся по груди в темну жижу, яка одразу ж починає тягнути назад, у себе.

Болото.

Не звичайне.

Вода тут чорна, як дзеркало без відображення, а поверхня вкрита білими кристалами солі, що тріщать під руками, ріжуть шкіру, залишають на пальцях липкий наліт.

Я намагаюся вдихнути — і кашляю.

Повітря гірке. З металевим присмаком.

— Алісо!

Голос Дайніса прорізає туман, і майже одразу його руки змикаються на моїх плечах. Він тягне мене вгору різко, без обережності — і це правильно, бо болото вже тримає за ноги.

Я вириваю чобіт.

Потім другий.

Ми валимося на твердіший острівець землі, вкритий сіллю й мохом. Я лежу на боці, хапаю ротом повітря, а серце калатає так, ніби хоче втекти окремо від тіла.

Дайніс стає на коліно поруч.

— Дихай.

Я дихаю.

Повільно.

Ривками.

Світ повертається шматками.

Туман тут не білий. Він сіро-молочний, важкий, зависає між дерев’яними кілками і чорними стовбурами мертвих кущів. Неба не видно. Лише рівна стеля з пари й соляного пилу.

Я підводжуся, спершися на лікоть.

— Де ми?

Він оглядається, напружено, вже розгортаючи поле навколо нас.

— Мертва зона.

— Що це означає?

— Це означає, що магія тут або глушиться, або поводиться як п’яна.

Я ковтаю.

Пробую відчути власний потік — він є, але рваний, ніби хтось подряпав його зсередини.

— Болота? — питаю.

— Соляні.

Він обережно торкається кристалів під ногами.

— Тут колись був вузол. Просторовий. Його підірвали. Земля так і не відновилась.

Я озираюся.

Навколо — низькі купини, чорна вода між ними, білий наліт на всьому живому й неживому. Десь у тумані щось плюскає. Не голосно. Просто рух.

— Нас спеціально сюди зсунуло? — питаю.

Він не одразу відповідає.

— Такі провали завжди мають “низ”. І це він.

Мене морозить.

Я роблю кілька кроків — і одразу провалююся по щиколотки.

— Обережно, — каже він, ловлячи мене за лікоть.

Його дотик теплий. Резонанс тихо відгукується, але тут він слабший, розмитий, ніби хтось загорнув його в мокру тканину.

— Дайнісе… — кажу. — Я відчуваю щось під водою.

Він завмирає.

— Де?

Я показую на темну пляму між купинами.

Вода там не рухається.

Але під нею є щільність.

— Це не риба, — кажу.

Він повільно відпускає мою руку і витягує з-під плаща короткий клинок з вбудованими рунами. Не демонструє — просто тримає вздовж стегна.

— Тут можуть бути залишки експериментів, — каже. — Або ті, хто не вийшов.

— Люди?

— Колишні.

Я відчуваю, як волосся на потилиці стає дибки.

Ми рухаємося повільно, переступаючи з купини на купину. Кристали солі хрумтять під підошвами. Кілька разів я ковзаю — Дайніс ловить мене, притискає до себе на секунду довше, ніж потрібно, але нічого не каже.

Туман глушить звуки.

Світ стискається до кількох метрів навколо.

І тоді вода поруч із нами ворушиться.

Повільно.

З-під поверхні піднімається щось темне, витягнуте, з уламками тканини на плечах. Обличчя немає — лише злипла маса солі й шкіри, але я відчуваю залишок магії, який колись був людиною.

Воно видає звук, схожий на видих.

— Назад, — каже Дайніс.

Я роблю крок.

І відчуваю, як щось торкається моєї литки знизу.

Холодне.

Живе.

Я різко сіпаюся, втрачаю рівновагу — і тільки його рука на моїй талії не дає мені впасти у воду.

— Тримайся за мене, — каже він.

Я вчіплююся в його куртку.

Соляна істота робить ще один рух у наш бік.

Дайніс піднімає клинок.

Його магія спалахує темною дугою — і болото відповідає глухим стогоном, ніби земля теж відчуває біль.

Я стою, притиснута до нього, серце б’ється в горлі, пальці дерев’яніють від страху.

І думаю тільки про одне:

якщо це лише перша істота — то що ще тут живе.