28

Ми біжимо довго.

Ліс приймає нас неохоче — гілки дряпають обличчя, коріння чіпляється за чоботи, холодний туман сідає на шкіру, як волога марля. Дайніс веде впевнено, різко змінюючи напрямки, накриваючи наш слід шарами чужої магії, розкидаючи фантоми, ніби кидає жменями піску в очі тим, хто йде за нами.

Я тримаюся.

Не героїчно — на впертості.

Дихання рветься, у грудях пече, але я рахую кроки, дерева, удари серця. Його поле навколо мене щільне, тепле, воно тримає, не дає розсипатися.

Нарешті він зупиняється різко, піднімає руку.

— Стій.

Я спираюся долонею об стовбур, ковтаю повітря.

Тиша.

Ні кроків. Ні голосів. Лише далекий крик птаха і шелест листя.

— Відірвалися? — питаю хрипко.

Він не відповідає одразу. Повільно обводить поглядом периметр, слухає простір, як слухають воду перед бурею.

— Поки що, — каже.

Я сідаю прямо на землю. Коліна більше не тримають.

Він присідає поруч, кладе руку мені на плече.

— Дай пульс.

Я простягаю зап’ястя. Його пальці теплі, впевнені. Резонанс тихо проходить між нами, як струм під шкірою.

— Жива, — констатує він. — Але виснажена.

— Це вже традиція, — бурмочу.

Куточок його рота ледь сіпається.

Ми сидимо так кілька секунд.

Я починаю вірити, що все. Що нам вдалося.

І саме в цю мить ліс міняється.

Не різко. Підступно.

Звук стає глухішим. Повітря — густішим. Світло між деревами ніби зсувається на півтону.

— Дайнісе… — кажу тихо.

Він уже піднімається.

— Не рухайся.

Я підводжуся слідом.

Між деревами щось ковзає. Не фігури — відбитки. Магічні відлуння, які не мають тіла, але мають напрямок. Переслідування.

— Це не вони, — каже він. — Це приманка.

І одразу ж:

— Ілюзійний контур. Нас ведуть.

Я відчуваю це тепер теж. Ніби під ногами прокладена невидима доріжка, яка тягне вперед.

— Назад, — кажу.

Ми робимо крок.

Світ сіпається.

Не як портал. Як коли різко тягнуть за нитку, до якої ти прив’язаний.

Мене накриває хвилею холоду, вуха закладає, шлунок підстрибує десь під горлом. Я встигаю вчепитися в рукав Дайніса — і ліс рветься на клапті.

Магічна пастка.

Не ловча. Поворотна.

Повітря складається навколо нас, як зім’ятий папір.

Я падаю на коліна на кам’яну підлогу.

Запах стерильності б’є в ніс.

Фортеця.

— Чорт, — чую голос Дайніса над собою.

Я підіймаю голову.

Ми стоїмо у вузькому службовому коридорі. Лампи тьмяні. Стіни — знайомо білі. Десь далеко вже розходиться тривога — не сирени, а внутрішні контури, що прокидаються, як нервова система великого тіла.

— Це якорі, — каже він швидко. — Старі. Прив’язані до вторгнень.

— Тобто…

— Тобто ліс був дозволений. Втеча — теж. А тепер нас повернули туди, де їм зручніше.

Він допомагає мені підвестися.

— Вони чекатимуть біля центральних переходів, — каже. — У нас хвилини. Може дві.

Кроки вже чути.

Десь ліворуч активується заслін.

— Є ще шлях? — питаю.

Він дивиться вглиб коридору, потім різко повертає праворуч.

— Є. Але він поганий.

Ми біжимо.

Коридори стають нижчими, старішими. Магія тут тьмяніє, як лампи перед тим, як згаснути. Підлога місцями провалена, стіни вкриті слідами давнього вибуху.

— Це аварійне крило, — кидає він через плече. — Його закрили після експерименту.

— Якого?

— Того, що пішов не так.

Позаду лунають голоси.

Я спотикаюся, він ловить мене за талію, не зупиняючись.

Повітря тут дивне. Мертве. Магія не тече — вона застрягла уламками.

І саме тут у грудях знову сіпається.

Сильніше.

Я різко зупиняюся.

— Почекай.

— Алісо, у нас—

— Тут.

Я показую на напівзруйновану палату з обгорілим реєстраційним столом.

Він вагається рівно секунду.

Потім тягне мене всередину.

На столі — розсипані кристалічні уламки. Старий журнал, напіврозплавлений, але ще тримає відбиток.

Я торкаюся.

І світ перевертається.

Дві дитячі аури.

Одна — яскрава, тягнуть убік.

Друга — глушиться, відпускають.

Ім’я.

Агата.

Поруч — код:

A–Δ.

І напрямок:

Центральний вузол. Резонансне ядро.

Я вихоплюю уламок кристала з журналу, майже не розуміючи як.

— Дайнісе!

Він уже тягне мене назад.

— Біжимо!

За спиною спалахує світло.

Маги входять у крило.

Він підхоплює мене на руки — не питаючи, не обговорюючи — і стрибає через перекошений просторовий провал у кінці коридору.

Світ знову ламається.

І я стискаю в кулаці холодний уламок, бо тепер у нас є не тільки втеча.

У нас є напрямок.