27

Ми зупиняємося не одразу.

Спочатку ще біжимо між деревами, ковзаємо по вологому листю, продираємося крізь кущі, поки повітря в легенях не стає різким, холодним, майже болючим. Лише коли Дайніс піднімає руку, я дозволяю собі спертися плечем об стовбур старої сосни.

Ноги тремтять.

Не від страху — від віддачі.

Магія, приглушена кайданами, повертається хвилями, нерівно, з ривками. Я ковтаю повітря, намагаючись не сісти просто на землю.

Дайніс одразу поруч.

Не торкається — стоїть надто близько, закриваючи мене корпусом від відкритого простору. Його поле все ще розтягнуте навколо нас, я відчуваю це, як теплий тиск на шкірі.

— Сядь, — каже тихо.

Я слухаюсь.

Опускаюся на повалене дерево, кладу долоні на коліна, дивлюся в мох під ногами. Світ здається надто яскравим після коридорів фортеці.

— Ти як?

Я відкриваю рот, але замість слів виходить короткий видих.

— Жива, — кажу нарешті. — Це вже непогано.

Він хмикає ледь помітно.

Я піднімаю на нього очі.

Його плащ розірваний зліва, на скроні темніє подряпина. Магія ще не до кінця осіла — вона ходить під шкірою, як велика тварина, що шукає, куди лягти.

— Ти… — я замовкаю, підбираючи слова. — Ти ж міг не лізти.

Він дивиться на мене так, ніби я сказала щось дивне.

— Міг.

— Але поліз.

— Так.

Між нами повисає тиша, наповнена запахом хвої й мокрої землі.

Я ковтаю.

— Дякую, — кажу тихо. — За те, що витягнув.

Він нахиляється ближче, присідає переді мною навпочіпки, щоб бути на одному рівні.

— Я не залишив би тебе там.

Я знаю.

І це лякає майже так само, як зігріває.

Його погляд ковзає по моїх руках, по обличчю, затримується на губах — не демонстративно, не нахабно. Просто так, як дивляться, коли перевіряють, чи все ціле.

— Болить? — питає.

Я хитаю головою.

— Ні. Просто… дивно.

— Це після приглушення. Пройде.

Він простягає руку і торкається мого зап’ястя — обережно, двома пальцями.

Резонанс реагує миттєво.

Не вибухом — теплом.

М’якою хвилею, що прокочується від його дотику вгору по передпліччю, під ребра, десь під серце. Я мимоволі затримую подих.

Він теж це відчуває.

Я бачу, як у нього темнішають зіниці.

— Алісо… — каже тихо.

— Що?

— Ти зараз дуже відкрита.

Я хочу віджартуватися.

Не виходить.

Мене тягне до нього, як тягне до тепла після холоду. Я не рухаюся, але все всередині вже зробило крок.

— Це через те, що сталося? — питаю.

— Частково.

Його пальці зсуваються трохи вище, до внутрішньої сторони зап’ястя.

Я відчуваю пульс.

Свій.

Його.

Вони збиваються в один ритм, і від цього стає важко думати.

— А інша частина? — шепочу.

Він дивиться на мене довго, ніби зважує, що можна сказати.

Потім нахиляється ближче.

Його лоб торкається мого.

Не поцілунок.

Контакт.

Резонанс проходить між нами тонкою дугою, як електричний струм.

Я заплющую очі.

Світ стискається до тепла його шкіри і мого прискореного дихання.

Його губи торкаються моїх коротко, обережно, ніби питаючи дозволу вже після факту.

Я не відштовхую.

Навпаки — мимоволі тягнуся до нього, пальці змикаються на тканині його сорочки.

Поцілунок не глибокий.

Не пристрасний.

Але в ньому стільки накопиченої напруги, що в мене паморочиться в голові.

Він відсторонюється першим.

Повільно.

— Нам не можна зараз, — каже він хрипко.

Я киваю.

Мені теж не можна.

Але резонанс не питає дозволу.

Я опускаю погляд.

— Ти щойно наробив собі проблем.

Він криво усміхається.

— Уже рахую.

— І все одно не шкодуєш?

Він дивиться на мене прямо.

— Ні.

Я відводжу очі, бо інакше знову потягнусь.

Десь у лісі хрумтить гілка.

Дайніс миттєво підіймається, поле навколо нас ущільнюється.

Романтика закінчується так само різко, як почалась.

Він простягає мені руку.

— Ходімо. Нам треба рухатись.

Я вкладаю свою долоню в його.

І дозволяю йому вести — поки що.