25 Дайніс

Дракон піднімається одразу.

Не різко. Не з ревом. Як важка хвиля, що повільно заповнює груди, шию, потилицю. Він відчуває кайдани ще до того, як я встигаю підійти ближче. Метал з рунами різонув резонанс — і це для нього звучить як удар.

Моє.

Це не слово. Це імпульс.

Я роблю крок уперед.

— Відпустіть її.

Голос рівний. Надто рівний для того, що відбувається всередині.

Старший варти навіть не обертається.

— Лорде Телбот, ви на королівському об’єкті. Прошу не заважати процедурі.

Процедурі.

Дракон сміється в мені низько й темно.

Вони торкнулися.

Я стискаю кулаки, повільно, щоб не зламати кістки. Магія проситься назовні, тисне під шкірою, розширює поле. Якщо я зараз дозволю їй піднятися, вони не встигнуть навіть активувати захист.

Я бачу це надто чітко.

Сині контури на стінах. Вартові жезли. Аліса з приглушеною аурою — без можливості втекти.

І кров.

Ні.

Я зупиняю вдих посеред грудей і силоміць стискаю потік.

— Зніміть кайдани, — кажу. — Вона не загроза.

Старший нарешті повертається.

— У неї нестабільна аура. Ви самі це знаєте.

Знаю.

Саме тому я тут.

— Я беру відповідальність, — кажу.

— Ви не маєте таких повноважень.

Дракон гарчить.

Вони не мають права.

Я дивлюся на Алісу. Вона стоїть рівно, навіть у кайданах, з піднятою головою, з цією впертістю, яка зараз зводить мене з розуму.

Чому ти не дала мені просто забрати тебе?

Чому ти завжди йдеш першою туди, де болить?

Злість накочується хвилею.

На варту.

На систему.

На королівських магів, які будують клітки замість лікувати.

І на неї — за те, що не слухається, що не дозволяє захистити себе просто, без пояснень.

Вона мала бути вдома.

Дракон тисне сильніше.

Я відчуваю, як змінюється температура повітря навколо мене. Як варта починає нервово рухатись, хтось непомітно активує резервні щити.

— Дайнісе, — чую її голос. — Не треба.

Вона дивиться прямо на мене.

І в цьому погляді немає страху.

Є довіра.

Це гірше за будь-який наказ.

Я закриваю очі на секунду.

Збираю себе по шматках.

— Добре, — кажу варті. — Оформлюйте.

Слово падає, як камінь.

Дракон б’ється об межі, але я тримаю.

Я йду поруч із нею, коли нас ведуть коридором. Моя магія притиснута до кісток, але не вимкнена. Я залишаю поле відкритим, щоб відчувати її кожен крок.

Вони думають, що контролюють ситуацію.

Вони не знають, що я вже рахую.

Час.

Імена.

Протоколи.

І хто саме відповість, якщо з неї злетить ще один шар захисту.

Бо я можу терпіти багато.

Але не коли забирають моє.

Я впізнаю цей коридор ще до того, як бачу маркування на стінах.

Сектор тимчасової ізоляції. Формально — для з’ясування обставин. Фактично — місце, де ламають волю, поки ще не почався допит.

Сірий камінь. Заглушені лампи. Захисні контури вбудовані прямо в кладку. Тут не тримають небезпечних злочинців — тут тримають тих, хто може створити проблему.

Я йду поряд з Алісою, на пів кроку позаду, щоб бачити її руки. Кайдани приглушують потік, але не перекривають повністю. Це стандартний варіант для магів середнього рівня.

Вона тримається рівно.

Занадто рівно.

Я знаю цю позу. Так стоять, коли бояться, але не дозволяють цьому вийти назовні.

Дракон знову підіймається.

Вони її закривають.

Я ковтаю роздратування разом із магією.

Якби це був будь-хто інший — я б уже активував титул. Один наказ, один жетон — і половина варти відійшла б убік. Але тут старий лазарет. Напіввійськова структура. Формально — підпорядковані канцелярії магії, а не двору.

Тут моє ім’я важить менше.

— Вас розділять, — каже старший, навіть не обертаючись.

— Ні, — відповідаю.

Він зупиняється.

— Це процедура.

— Це рекомендація, — кажу я. — Процедура дозволяє спільне утримання до початку офіційного допиту, якщо є поручитель.

— Поручитель?

Я витягую жетон з внутрішньої кишені плаща.

Темний метал із гербом Телботів.

— Я беру її під свій контроль.

Кілька секунд мовчання.

Я бачу, як він прокручує варіанти.

Як зважує, чи варто зараз загострювати.

— Це не знімає обвинувачення, — каже він нарешті.

— Я й не прошу.

Він жестом наказує вартості не розводити нас.

Маленька перемога.

Дракон задоволено гарчить.

Ближче.

Ми зупиняємося перед важкими дверима з рунами приглушення. Тимчасова камера. Усередині — лава, стіл, глечик із водою. Нічого зайвого.

Її заводять першою.

Я заходжу слідом.

Двері зачиняються з глухим клацанням.

Тиша тут інша. Густа. Як у приміщеннях, де багато разів ламали голоси.

Я дивлюся на Алісу.

Вона не сідає.

Стоїть, зчепивши руки за спиною, ніби так легше тримати рівновагу.

— Це надовго? — питає вона тихо.

— Якщо я все зроблю правильно — ні.

— А якщо ні?

Я не відповідаю.

Я рахую.

Три варіанти.

Перший — офіційний протокол. П’ятнадцять хвилин до реєстрації, ще двадцять до первинного допиту. Потім викличуть канцелярію.

Другий — внутрішній запит до столиці. Якщо хтось уже підняв журнал вторгнення, ім’я Телбот спливе в системі протягом години.

Третій — тітка.

Якщо це її люди — час скорочується вдвічі.

Я витягую комунікаційний кристал, прикриваючи його долонею.

Ні.

Поки що — ні.

Якщо я викличу короля, це стане політичною історією. Архіви закриють. Агату переведуть. Сліди зітруть.

Мені потрібно вирішити це тут.

Локально.

Я підходжу до дверей, торкаюся руни на рамі, читаю плетіння.