24

Схил під фортецею слизький після нічної роси. Каміння холодне, мох чіпляється за чоботи. Я йду першою — не тому, що хоробра, а тому, що мене тягне.

Відчуття в грудях не зникає. Навпаки — стає чіткішим, ніби хтось натягнув нитку між мною і тим, що під землею.

— Тут, — кажу я, зупиняючись біля зарослої кам’яної кладки.

З боку це виглядає як шматок стіни, обвалений десятки років тому. Але я відчуваю порожнечу за каменем. Холодний подих тунелю.

Дайніс присідає поруч, торкається кладки долонею. Його магія сходиться повільно, важко, з глухим резонансом, який віддається мені в зубах.

— Це старий дренажний прохід, — каже він. — Його не оновлювали щонайменше півстоліття.

— Ти зможеш?

Він дивиться на мене.

— Зможу. Але якщо я зніму верхній шар плетіння, сигнал піде в систему.

— Нас знайдуть?

— Так.

Я киваю.

— Тоді не тягни.

Він видихає й кладе обидві долоні на камінь.

Повітря навколо густішає. Магія збирається в ньому темним колом, і я відчуваю, як щось у мені відповідає — не радісно, не солодко, а різко, як удар струмом.

Камінь тихо тріскається. Захисне плетиво осідає, як пил, і в стіні відкривається вузький прохід.

— За мною, — каже він.

У тунелі пахне вологою і старим залізом. Стеля низька, місцями обвалена. Я йду, пригинаючись, ковтаючи холодне повітря, і кожен крок віддається в грудях.

Тут колись ходили діти.

Я відчуваю це шкірою.

Не бачу, не чую — знаю. Страх, плач, чужі руки. Стіни пам’ятають.

Мене накриває хвилею, я спотикаюся.

Дайніс ловить мене за лікоть.

— Дихай, — каже тихо. — Не слухай стіни.

Я слухаю його голос, бо інакше розсиплюся.

Ми виходимо у внутрішній коридор. Біле світло магічних ламп ріже очі. Чисті стіни, стерильний запах, тиша, надто акуратна для місця з такою історією.

На стіні — стара реєстраційна таблиця. Більшість імен стерті, поверх них накладені нові шари захисту. Але один рядок проглядається крізь плетіння, ніби навмисно залишений.

Агата В.

У мене підгинаються коліна.

— Дайнісе… — шепочу я.

Я не встигаю договорити.

Повітря різко стискається. Магічні контури спалахують синім. Коридор наповнюється звуком важких кроків.

— Стояти!

Троє. Потім ще двоє. Королівська варта в темних плащах, з активованими жезлами.

Дайніс стає переді мною автоматично.

— Ви перебуваєте на закритій території, — каже старший. — Назвіть себе.

— Дайніс Телбот, — відповідає він рівно.

На мить настає тиша.

Потім хтось тихо свистить.

— Ви серйозно?

— Цілком.

Вони швидко обмінюються поглядами.

— Причина проникнення?

Я стискаю губи.

Дайніс не дивиться на мене.

— Технічна помилка в захисті, — каже він. — Я перевіряв систему.

— Без запиту?

— Так.

Старший робить крок ближче.

— А вона?

Я відчуваю погляд на собі.

— Моя супутниця, — каже Дайніс. — Нічого не знає про внутрішні протоколи.

Я мовчу.

Вони можуть забрати нас. Можуть допитувати. Можуть викликати канцелярію.

Але я не скажу.

Не про Агату.

Не про блок.

Не про те, навіщо ми тут насправді.

— Візьміть їх, — коротко каже старший.

Двоє варти рухаються одночасно.

Один перехоплює мене за плече, інший уже тягне магічні кайдани з внутрішньої кишені плаща. Метал холодний, із вбудованими рунами — такими користуються тільки для нестабільних магів.

— Зачекайте, — каже Дайніс.

Його голос спокійний, але повітря навколо нього темнішає.

— Вона не під вартою.

— Тепер так, — відповідає старший. — Незаконне проникнення на королівський об’єкт. Ви теж, лорде Телбот.

Я не встигаю нічого сказати — кайдани замикаються на моїх зап’ястях з сухим клацанням, і світ одразу стає глухішим.

Магія всередині мене різко осідає.

— Дайнісе… — видихаю я.

Він дивиться на мої руки.

І я вперше бачу, як у його очах спалахує справжній вогонь.