23

Відчуття приходить різко.

Не як думка. Не як спогад. Як тиск у грудях, ніби хтось поклав туди холодний камінь. Я завмираю посеред кімнати, притискаю долоню до ребер і ловлю подих.

Це не біль.

Це напрямок.

Я піднімаю голову.

— Там, — кажу тихо.

Дайніс одразу напружується.

— Де?

Я не можу пояснити словами. У голові миготить короткий образ: вузьке вікно, кам’яна стіна, запах старих ліків і металу. Коридор, у якому звук кроків віддається надто гучно.

— На північ, — кажу. — За пагорбами. Там щось… залишилось.

Він дивиться на мене кілька секунд, потім повільно видихає.

— Ти відчуваєш лазарет.

Я моргаю.

— Що?

— Стару прикордонну фортецю, — каже він. — Королівський магічний центр. Колись туди звозили дітей із нестабільною силою.

Мене прошиває холод.

— І ти мовчав?

— Я не знав, що ти туди тягнешся, — відповідає він. — А тепер знаю.

Я стискаю пальці.

— Якщо моя сестра жива…

Він не дає мені договорити.

— Це королівський об’єкт, Алісо.

Його голос рівний, але я бачу, як напружуються щелепи.

— Туди не заходять без дозволу. Архіви закриті. Охорона магічна. Якщо нас упіймають, пояснювати доведеться мені. Не тобі.

— Мені байдуже, — кажу.

— Мені — ні.

Він робить крок ближче.

— Ти ще не відновилась. Твоя аура нестабільна. Те, що сталося вночі, може повторитися.

— А може і не повторитися, — відповідаю я. — Але якщо я не поїду зараз, я більше не знайду.

Він дивиться на мене довго.

Я не відводжу погляду.

— Це не просто місце, — кажу тихіше. — Я відчуваю, що там був хтось із нас. Можливо, обидві.

Його плечі ледь опускаються.

Це не згода.

Це капітуляція.

— Добре, — каже він. — Але ти не робиш жодного кроку без мене.

— Це ультиматум?

— Це умова.

Я киваю.

Ми виїжджаємо за годину.

Дорога тягнеться крізь сірі поля і низькі пагорби. Я сиджу в кареті мовчки, тримаючи руки складеними на колінах, ніби так легше втримати себе всередині тіла. За вікном повільно пливе пейзаж, але я його майже не бачу.

Перед очима весь час спливає той самий коридор.

Я думаю про сестру. Про те, ким вона могла стати. Про те, чи пам’ятає вона мене, якщо справді жива.

І про близнюків Дайніса — Рена і Ліора. Про те, як вони бігали по залі, ховалися за шторами, сміялися, коли гриб знову тікав.

Якщо з нами зробили щось подібне…

Я стискаю губи.

Дайніс сидить навпроти, нерухомий, зосереджений. Його магія розтягнута навколо карети, як захисний кокон. Я відчуваю її краєм свідомості — темну, глибоку, важку.

— Ти вже був там? — питаю.

— Один раз, — відповідає він. — Давно.

— І?

Він дивиться у вікно.

— Там ламали дітей.

Мені не треба уточнень.

Фортеця з’являється на горизонті ближче до вечора.

Сіра маса каменю на пагорбі, з двома старими баштами і низькими мурами. Магічні щити ледь мерехтять у повітрі, як тонка павутина. Навіть здалеку місце виглядає важким, ніби саме повітря навколо нього густіше.

Карета сповільнюється.

Я ковтаю.

— Якщо моя сестра проходила через це… — починаю я.

Дайніс дивиться на фортецю, не на мене.

— Вони не захочуть, щоб ти про це дізналася, — каже він тихо.

У відповідь на його слова магічні щити над мурами ледь помітно пульсують.

Я кладу долоню на холодне скло вікна.

І раптом у грудях знову сіпається — коротко, різко, як сигнал.

Не страх.

Впізнавання.