22

Дайніс мовчить кілька секунд, ніби зважує, скільки правди може дозволити собі одразу.

Потім підходить ближче.

— Він перебільшує, — каже він спокійно. — Цей Арієн бачить крайнощі.

— Він звучав переконливо.

— Бо він бачив погані приклади, — відповідає Дайніс. — Але це не вся картина.

Я ставлю чашку на стіл. Пальці все ще теплі від кераміки.

— Добре. Тоді намалюй мені свою.

Він дивиться на мене уважно, без тиску, але з тією внутрішньою впевненістю, яку неможливо підробити.

— Істинна для дракона — безцінна, — каже він. — Не як річ. Як центр. Як опора.

Я хмикаю.

— Гарні слова.

— Це не слова, Алісо. Це структура. Дракон без істинної — нестабільний. Розбалансований. Його магія шукає точку фіксації. А коли знаходить — усе стає на місця.

— А істинна? — питаю я. — Вона теж «стає на місця»?

Він киває.

— Так.

Я дивлюся на нього скептично.

— І ти справді віриш, що це завжди виглядає красиво?

Він видихає.

— Ні. Але це не вирок. Це зв’язок.

— Примусовий, — кажу я тихо.

Його погляд темнішає.

— Ти думаєш, я не бачу різниці між примусом і резонансом?

— Я думаю, — відповідаю, — що ти ніколи не був по той бік.

Він мовчить.

Це правда.

— Ти говориш, як той, у кого є сила, — продовжую я. — Як той, хто не боїться загубити себе в чиїйсь магії.

— Я не боюся, — каже він. — Бо знаю, хто я.

Я криво усміхаюся.

— А я ще ні.

Він робить крок до мене, але зупиняється, не торкається.

— Послухай, — каже тихіше. — Арієн живе страхами. Він працює з поламаними системами, тому бачить лише тріщини. Але більшість істинних живуть нормально. Сім’ями. Парами. Виховують дітей.

Це слово боляче чіпляє.

— І що, — питаю, — ніхто з них не втрачає себе?

— Усі щось втрачають, — відповідає він. — У будь-яких стосунках. Але вони отримують більше.

Я стискаю руки.

— А якщо я не хочу «отримувати більше» такою ціною?

Він дивиться на мене довго.

— Ти ще не знаєш, яку ціну платиш зараз, — каже він. — З блоком. З нестабільною аурою. З болем, який ти називаєш втомою.

Я відводжу погляд.

— Ти говориш, як лікар.

— Я говорю, як дракон, — відповідає він. — Я відчуваю, що з тобою відбувається.

Я різко піднімаю голову.

— Ось бачиш? — кажу. — Знову. Ти відчуваєш. А я маю просто довіритись?

— Я не прошу сліпої довіри.

— А що тоді?

Він повільно видихає.

— Я прошу не робити висновків на основі страхів мага, який сам боїться драконів.

Я мовчу.

— Для мене істинність — не пастка, — додає він. — Це шанс. І якщо між нами щось є… — він зупиняється, підбираючи слова, — …то це не тому, що світ так вирішив. А тому, що ти відгукнулася.

Мене прошиває холод.

— Ти впевнений?

— Так.

— А якщо я не хочу, щоб моє життя пояснювали «відгуком»?

Він дивиться на мене уважно.

— Тоді ми будемо шукати інші пояснення, — каже він. — Разом.

Я не знаю, чи вірю йому.

Я відкриваю рота, щоб відповісти — і в цю мить у грудях знову щось сіпається.

Не так сильно, як уночі. Але достатньо, щоб я завмерла.

Я прикладаю долоню до ребер.

— Що? — одразу питає Дайніс.

Я не відповідаю. Просто прислухаюся.

Відчуття дивне. Ніби хтось торкнувся моєї аури з відстані. Ледь-ледь. Як пробний дотик.

Я піднімаю на нього очі.

— Хтось мене шукає, — кажу тихо. — Не ти.

Його погляд миттєво темнішає.

— Ти впевнена?

Я киваю.

І вже знаю: якщо я зараз не поїду — я втратю слід.