21

Я прокидаюся від запаху чаю.

Це перше, що повертає мене в тіло.

Не біль — його майже немає. Не страх. Тепло. Ледь гіркувате, трав’яне, з ноткою кориці. Я відкриваю очі і кілька секунд не розумію, де я.

Потім згадую.

Кімната. Дорога. Арієн. Зрив. Дайніс.

Я різко сідаю, але голова паморочиться, і я змушена знову спертися на подушки.

— Повільно, — каже знайомий голос.

Дайніс стоїть біля столу, наливає чай у керамічну чашку, ніби це найприродніша річ у світі — готувати сніданок у чужій орендованій кімнаті.

— Ти… — я замовкаю. — Ти не пішов.

— Я казав, що залишуся.

— Я думала, це було… умовно.

Він повертається до мене з чашкою.

— У мене інше розуміння умовностей.

Я приймаю чай, обережно, обома руками. Пальці все ще трохи тремтять.

— Як я?

Він дивиться на мене уважно.

— Стабільніше. Але не добре.

— Дуже підбадьорливо.

Кутик його губ ледь рухається.

— Я не вмію брехати в таких речах.

Я роблю ковток. Напій теплий, заспокійливий. Усередині все ще відчувається дивна порожнеча, ніби щось намагалося вирватися і не змогло.

— Ти весь час був тут? — питаю.

— Так.

Я киваю. Не знаю, що сказати на це. Частина мене вдячна. Інша — зла.

Ми мовчимо кілька секунд.

І саме в цей момент у двері стукають.

Коротко. Упевнено.

Дайніс напружується ще до того, як я встигаю спитати хто.

— Сиди, — каже він і йде до дверей.

Я чую, як повертається замок. Чую знайомий голос.

— Я був у місті, — каже Арієн спокійно. — Вирішив провідати.

Я встигаю побачити його крізь прочинені двері. Темний плащ, зібране волосся, та сама стримана відстороненість, ніби ми вчора не говорили про зламані аури й живих мертвих сестер.

— Без запрошення? — холодно питає Дайніс.

— Не перебільшуй, — відповідає Арієн. — Я просто зайшов перевірити, як вона.

Він переводить погляд на мене.

— Як ви себе почуваєте, Алісо?

— Краще, — кажу я. — Дякую.

Арієн киває, ніби це підтверджує якусь його внутрішню теорію.

— Радий чути.

Він заходить у кімнату, не питаючи дозволу. Дайніс стоїть між нами, майже непомітно, але чітко.

— Я не знав, що ви тепер персональний охоронець, — зауважує Арієн.

— А я не знав, що ви тепер наносите візити без попередження, — відповідає Дайніс.

Між ними повітря стає густішим.

Арієн знизує плечима.

— Ви ж самі казали: ситуація нестабільна. Я вирішив проявити… турботу.

Він вимовляє це слово з такою інтонацією, що я мимоволі стискаю чашку.

— Турботу? — перепитує Дайніс. — Чи контроль?

Арієн дивиться на нього довго.

— Ви, дракони, завжди плутаєте одне з іншим.

Я кашляю, привертаючи увагу.

— Можливо, ви поясните, навіщо прийшли, — кажу я.

Арієн переводить погляд на мене.

— Я хотів попередити, — каже він. — Про деякі… загальні речі.

— Наприклад?

Він сідає на край столу, складає руки.

— Про істинних.

Дайніс різко напружується.

— Це не ваша тема, — каже він.

— Саме моя, — спокійно відповідає Арієн. — Бо я бачив, чим це закінчується.

Я відчуваю, як серце пропускає удар.

— Чим? — питаю.

Арієн дивиться на мене, а потім знову на Дайніса.

— Тим, що люди перестають бути людьми. Резонанс стирає вибір. Дракон бере своє — а світ підлаштовується.

— Ви говорите нісенітниці, — холодно каже Дайніс.

— Я говорю з досвіду, — відповідає Арієн. — І раджу вам, Алісо, бути обережною.

— З чим саме?

— З думкою, що істинність — це подарунок, — каже він. — Іноді це вирок. І не лише для тих, хто в парі.

Він підводиться.

— Подумайте про це.

Потім киває мені і йде до дверей.

— Ми ще побачимось, — додає вже з порога.

Двері зачиняються.

Тиша падає різко.

Я повільно переводжу погляд на Дайніса.

— Ну? — кажу я. — Тепер твоя черга.

Він дивиться на мене важко.

— З чого ти хочеш почати?

Я роблю глибокий вдих.

— З того, чому всі навколо знають про моє життя більше, ніж я сама.

І це питання вже нікуди не подінеться.