20 Дайніс

Я залишаюся.

Не тому, що хочу.
Тому що не можу піти.

Вона лежить на вузькому ліжку, загорнута в ковдру, бліда, виснажена, з цією впертістю в лінії підборіддя, яку навіть сон не стирає повністю. Дихання вже рівніше, магія заспокоїлась, але я все одно відчуваю її — як пульс під шкірою світу.

Зрив був сильніший, ніж я очікував.

І це моя провина.

Я стою біля вікна, спершись плечем об раму. За склом темно, вулиця порожня, ліхтарі відкидають довгі тіні. Ніч тиха — надто тиха для місця, де щойно тріснула аура істинної.

Дракон усередині не спить.

Він ходить колами, важкий, напружений, злиться на мене за стриманість. Для нього все просто: вона моя. Її магія вже відповіла. Її тіло відгукнулося. Її біль — мій біль.

І її треба стерегти.

Я проводжу долонею по волоссю, повільно видихаю.

Я не маю права зараз бути тільки драконом.

Вона прокидається напівсвідомо, тихо зітхає, ворушиться.

— Ти ще тут? — шепоче, не відкриваючи очей.

— Так.

Пауза.

— Ти що, збираєшся стояти всю ніч?

— Ні.

Вона відкриває очі, дивиться на мене з ледь помітною іронією, змішаною з втомою.

— Тоді?

Я підходжу ближче.

— Я залишуся тут.

Вона мовчить секунду. Дві.

— У кімнаті?

— Так.

— Це… — вона ковтає. — Це не дуже нормально.

— Я знаю.

Вона намагається піднятися на лікті, але сил замало.

— Дайнісе…

Я сідаю на стілець біля ліжка. Не поруч. Не на край. Чітка дистанція.

— Ти щойно ледве втрималась у власному тілі, Алісо. Я не залишу тебе саму.

— Я не дитина.

— І не проста магічка, — відповідаю я спокійно.

Вона хмуриться.

— Знову ці твої натяки.

— Це не натяки.

Вона дивиться на мене довго, а потім відвертається до стіни.

— Мені не подобається, коли за мене вирішують.

— Я не вирішую, — кажу тихо. — Я страхую.

— Гарне слово.

— Реальне.

Вона закриває очі. Я бачу, як повільно опускаються плечі — втома перемагає принципи.

— Ти хоча б… не дивись так, ніби я зараз знову вибухну.

Я криво усміхаюся.

— Це професійна деформація.

— Драконяча?

— Саме так.

Вона майже посміхається.

Я залишаюся на стільці. Не торкаюся. Не наближаюся. Просто сиджу, тримаючи магію зібраною, натягнутою, як захисне поле.

Її сон приходить швидко. Тіло здається легшим, коли вона перестає тримати себе у свідомості.

А я не сплю.

Я слухаю її подих. Відстежую найменші коливання аури. Тримаю резонанс приглушеним, щоб не тиснути, не провокувати нову хвилю.

І думаю.

Про те, як близько вона підійшла до правди.

Про те, що Арієн навмисно мовчав.

Про те, що королівські архіви не люблять, коли до них лізуть сироти з хорошою інтуїцією.

І про те, що я вже порушив більше правил, ніж дозволяв собі за останні десять років.

Дракон усередині задоволений.

Він отримав своє: вона під захистом. У полі. У межах мого контролю.

А я — ні.

Я дивлюся на її обличчя в тьмяному світлі і вперше чесно визнаю:

я не готовий до того моменту, коли вона дізнається.

Не готовий почути, що вона не хоче бути істинною.

Не готовий до вибору, в якому вона може сказати «ні».

Але я вже в цій історії по шию.

І тепер — стерегтиму.

Навіть якщо вона назве це диктатом.

Навіть якщо зненавидить.

Бо сьогодні вночі я дозволив собі бути драконом.

І назад дороги вже немає.