19

Мене накриває не одразу.

Я зачиняю двері, сперечаюся сама з собою, що це було дурістю, втомою, моментом слабкості — і тільки тоді відчуваю, як у грудях щось різко стискається, ніби хтось зсередини рве невидиму нитку.

Я притискаюся спиною до дверей.

Дихати важко. Повітря здається густим, важчим за мене. Серце б’ється не швидко — збивається, ніби не може згадати ритм. Я роблю крок до ліжка і не доходжу. Ноги підкошуються, я ловлюся за край столу, але пальці ковзають.

Біль приходить хвилею. Не фізичний спочатку — магічний. Такий, що не має точки. Він усюди.

— Ні… — шепочу я, хоча не знаю, до кого звертаюся.

Магія всередині мене ворушиться, ніби прокинулася після довгого сну — і не розуміє, де вона. Я відчуваю, як вона тисне на блок, як вода на крижину навесні. Щось тріщить. Реально тріщить, з глухим, внутрішнім звуком.

Я сповзаю на підлогу.

Руки тремтять так, що я не можу спертися. Перед очима темніє, у вухах дзвенить. І раптом — різкий жар, ніби хтось підпалив мені груди зсередини.

Я кричу. Коротко. Задушено.

Двері відчиняються майже миттєво.

— Алісо!

Я бачу його крізь пелену. Він уже біля мене, на колінах, руки на моїх плечах. Його дотик болить — не тому, що грубо, а тому що магія відгукується. Сильно. Неправильно.

— Не торкайся, — видихаю я. — Будь ласка…

Він завмирає на півподиху, але не відходить.

— Подивися на мене, — каже він твердо. — Тільки на мене. Чуєш?

Я намагаюся. Справді намагаюся. Але світ пливе.

— Що зі мною… — слова розсипаються. — Це через… через те?

Він не відповідає одразу. І це гірше за будь-яку правду.

Його долоні лягають мені на спину. Не притискають. Тримають. Магія сходиться в ньому глибоко, низько — я відчуваю це, як відчувають грозу ще до блискавки.

— Твоя магія реагує, — каже він нарешті. — Різко. І це небезпечно.

— На що? — я хапаю повітря ротом. — На що вона реагує, Дайнісе?

Він заплющує очі на мить. Лише на мить. Але я це бачу.

— На мене, — каже він.

Усередині щось обривається.

— Що?

— Не так, як ти думаєш, — швидко додає він. — Це не… — він зупиняється, підбираючи слова, — …це не те, що можна ігнорувати. Але і не те, про що зараз можна говорити докладно.

— Ти знаєш більше, — видихаю я. — Ти з самого початку знав.

— Я знав, що є зв’язок, — каже він обережно. — Але не знав, що блок настільки нестабільний.

— Блок… — слово чіпляється за біль. — Ти знову про нього.

Я знову здригаюся, бо хвиля проходить крізь мене ще раз — сильніша. Магія ніби б’ється об межі, не розуміючи, чому не може вийти.

— Дивись на мене, — повторює він. — Не йди в біль.

— Я не йду, — хрипко сміюся. — Він сам іде до мене.

Він різко притискає мене до себе — не обіймами, а як щитом. Його магія накриває мою, приглушує, тисне зверху, змушує її слухатися.

Це лякає.

І водночас… працює.

Біль відступає не одразу. Спершу стає тупішим, розмитим, ніби мене відтягують від прірви за комір. Я чіпляюся за його плащ, не думаючи, як це виглядає.

— Не смій більше так робити, — кажу крізь подих. — Не смій… вирішувати за мене.

— Я не вирішую, — відповідає він. — Я стримую.

— Це одне й те саме!

— Ні, — каже він твердо. — Одне — контроль. Інше — порятунок.

Я відчуваю, як тремтіння поступово стихає. Світ повертається у фокус. Але замість полегшення приходить злість. Холодна. Чітка.

Я відштовхуюся від нього. Сідаю, притискаючи коліна до грудей.

— Ти знаєш, що зі мною, — кажу тихо. — І не кажеш.

Він мовчить.

— Арієн знає, — продовжую. — Ти знаєш. Королівські маги знають. А я — ні.

Я піднімаю на нього очі.

— Я не дозволю вам усім вирішувати за мене, що мені витримати, а що — ні.

Він дивиться довго. Уважно. Без захисту.

— Тоді тобі доведеться бути готовою почути те, що тобі не сподобається, — каже він.

— Я вже не в безпеці, — відповідаю я. — Тож давай без ілюзій.

Тиша між нами важка. Насичена тим, що ще не сказано.