18

Місто зустрічає нас прохолодою і запахом старого дерева. Ніч уже впала, і вузький місяць тьмяно освітлює дорогу і вулицю. Я втомлена настільки, що навіть злість притуплюється, лишається тільки глуха напруга під шкірою.

Я зістрибую з коня першою. Невдало — каблук ковзає по камінню, я різко переношу вагу і боляче вивертаю ногу.

— Алісо…

Я не встигаю договорити, бо земля йде з-під ніг.

Його руки ловлять мене швидко, жорстко, без жодних сумнівів. Долоня на талії, інша — під колінами. Я завмираю, бо надто близько. Бо від нього йде тепло — не магічне навіть, а живе, сильне, драконяче.

— Стій, — каже він тихо. — Не рухайся.

— Я… нормально, — намагаюся вирватися, але нога ниє так, що подих перехоплює.

— Ні, — відповідає він. Просто. Без заперечень.

Він опускає мене на лаву біля входу і присідає поруч. Його пальці обережно торкаються щиколотки, і я здригаюся — не від болю, від усвідомлення.

— Болить тут? — питає.

Я киваю.

— Дурниця, — бурмочу. — Просто підвернула.

— Для тебе зараз не «просто», — відповідає він і знімає рукавички.

Я бачу, як магія сходиться під його шкірою — глибока, темна, стримана. Він не питає дозволу, але й не тисне. Лише дивиться на мене, ніби чекає, щоб я сказала «ні».

Я не кажу.

Тепло розливається по нозі, знімаючи біль поступово, не різко. Я стискаю пальці на краю лави, бо відчуття надто інтимне — ніби мене торкаються не ззовні, а зсередини.

— Ти так робиш завжди? — питаю хрипко. — Просто… лікуєш, коли бачиш, що хтось упав?

Кутик його губ ледь сіпається.

— Ні.

— Тоді чому зараз?

Він не відповідає одразу. Закінчує, піднімає голову.

— Бо ти вперта, — каже. — І бо я не вмію дивитися, як ти терпиш біль.

Це сказано спокійно. Без зізнань. Але від цього ще гірше.

Я встаю, перевіряю ногу — майже не болить.

— Дякую, — кажу сухо і повертаюся до дверей.

Замок заїдає. Я смикаю його сильніше, ніж треба. Метал різко ріже шкіру — і я шиплю, відсмикуючи руку.

Кров. Краплина. Друга.

— Чорт—

Він уже поруч. Перехоплює мою руку, не питаючи. Його пальці змикаються навколо моїх — гарячі, сильні.

— Ти сьогодні зібрала повний набір, — каже тихо.

— Відпусти, — кажу я, але без злості.

Він дивиться на поріз. Магія знову підіймається — і я відчуваю її інакше. Не як тепло. Як тиск. Як відгук у грудях.

— Не зараз, — каже він.

Його великий палець торкається моєї долоні — і світ звужується. Серце збивається з ритму. Повітря між нами густішає, стає важким, знайомо-небезпечним.

— Дайнісе… — починаю я.

Він піднімає очі. І я бачу там те, чого не було раніше: стримувану рішучість, яка тріщить по швах.

— Я зупинюся, — каже він. — Скажи — і я зупинюся.

Я мала б сказати.

Замість цього я ковтаю і не відводжу руку.

Магія загоює поріз миттєво, але він не відпускає одразу. Його пальці ковзають по моїй долоні — повільно, майже несвідомо. І раптом його лоб торкається мого.

Це не поцілунок ще. Це пауза перед ним.

— Ти не зобов’язана, — каже він тихо. — Нічим.

— Я знаю, — відповідаю.

І саме тому це стається.

Поцілунок короткий. Несподівано м’який. Без тиску, без вимоги. Але щось усередині мене відгукується — різко, боляче-солодко, ніби струна, яку торкнулися вперше за роки мовчання.

Я відступаю першою. Серце калатає так, що болить.

— Це… ускладнює, — кажу я.

— Так, — відповідає він чесно.

Ми стоїмо мовчки кілька секунд. Потім він відходить на крок.

— Відпочинь, — каже. — Завтра буде важко.

Я киваю, не дивлячись. Йду до будинку, де зняла кімнату.

Коли двері зачиняються, я притискаю долоню до грудей.

Там, де щось почало прокидатися.