Істинна халепа для дракона

17 Дайніс

Я не люблю, коли мене ставлять перед фактом.
А ще менше — коли роблять вигляд, що я не маю права знати.

Ми від’їжджаємо від дому Арієна мовчки. Копита б’ють по землі рівно, заспокійливо, але всередині в мене не так. Дракон нервується. Йому не подобається ні цей дім, ні цей маг, ні те, як він дивився на Алісу — ніби бачив її не як людину, а як проблему, яку краще обійти.

Вона мовчить довго. Надто довго.

Я знаю цей стан. Коли думки б’ються одна об одну, шукаючи вихід. Коли правда вже поруч, але ще не має форми.

— Ти знав? — питає вона нарешті.

Я не роблю вигляд, що не розумію.

— Про що саме?

Вона повертається до мене різко.

— Про втручання. Про блоки. Про те, що з дітьми можуть таке робити спеціально.

Я тримаю погляд рівно. Це важко. Але тікати зараз — означає втратити більше, ніж я готовий.

— Я чув, — відповідаю я. — Не деталі. Не імена. Але так… такі речі існують.

— Чув, — повторює вона тихо. — І нічого не зробив.

— Це не так просто, Алісо.

— Для кого? — її голос тремтить. — Для мене це було просто. Я жила з цим усе життя, навіть не знаючи, що зі мною не так.

Я стискаю щелепи.

— Це закриті практики. Старі. Офіційно — заборонені. Неофіційно… — я зупиняюся. — Вони завжди виправдовуються «вищим благом».

— Монархії, — кидає вона.

— Стабільності, — кажу я. — Сили. Продовження ліній.

Вона відвертається. Дивиться вперед, але я бачу, як напружені її плечі.

— Тобто якщо я відчуваю, що моя сестра жива… — вона ковтає, — …це не божевілля?

— Ні.

Це слово падає між нами важко.

— Ти знаєш більше, — каже вона. Не питає.

Я мовчу. Кілька секунд. Цього достатньо, щоб вона все зрозуміла.

— Чому ти мовчиш? — різко обертається вона. — Бо це незручно? Бо це торкається тебе? Твого роду?

— Бо якщо я скажу все зараз, — відповідаю я спокійно, хоча всередині все клекоче, — ти зробиш рівно те, що я не зможу дозволити.

— Заборонити? — гірко усміхається вона. — Ось ми й дійшли до суті.

— Захистити, — виправляю. — Є різниця.

— Для тебе, — кидає вона. — Не для мене.

Я зупиняю коня. Вона теж змушена зупинитися.

— Подивися на мене, — кажу я.

Вона не хоче. Але дивиться.

— Я не знав тебе, — кажу я тихо. — Я не знав, що ця історія колись торкнеться конкретної людини. Не абстрактної «дитини з потенціалом». Не «ресурсу». А тебе.

Її погляд хитається. Але вона ще тримається.

— І тепер знаєш, — каже вона. — То що?

— Тепер я не дозволю, щоб ти лізла в це сама, — кажу я. — Не без розуміння наслідків.

— А ти їх розумієш?

Я не відповідаю одразу. Бо тут брехати не можна.

— Я розумію, — кажу чесно, — що якщо твоя сестра жива, то хтось дуже постарався, щоб ти про це не дізналася. І що ці люди не зрадіють, якщо ти почнеш ставити правильні питання.

— І ти пропонуєш що? — її голос холодний. — Повернутися в столицю і зробити вигляд, що цього не було?

— Я пропоную час, — відповідаю я. — І підготовку. А не бігти з відкритим серцем у пастку.

— Ти говориш, як вони, — тихо каже вона.

Це боляче. Сильніше, ніж будь-який докір.

— Ні, — кажу я твердо. — Я говорю як той, хто знає, як саме ці пастки замикаються.

Вона мовчить. Я бачу, як у ній борються дві речі: бажання знати і страх того, що правда змінить усе.

— Якщо моя сестра жива, — каже вона нарешті, — я її шукатиму. З тобою чи без.

Я киваю.

— Я знаю.

— І?

Я дивлюся на дорогу попереду. На шлях, який тепер уже точно не поверне нас у просту, зручну історію.

— І саме тому я не поїду звідси без тебе, — кажу я. — Бо якщо ти підеш у це — я йтиму поруч. Навіть якщо мені доведеться стати частиною того, що я все життя зневажав.

Вона дивиться на мене довго. Уважно. Ніби вперше.

— Ти боїшся, — каже вона раптом.

Я не заперечую.

— Так.

— Мене? — тихо.

— Ні, — відповідаю я. — Того, що тобі доведеться вибирати. І що цей вибір може бути не на мою користь.

Вітер колише траву. Десь далеко каркає птах.

— Тоді не заважай мені шукати, — каже вона. — Допомагай. Або відійди.

Я дивлюся на неї і розумію: момент настав.

— Я допоможу, — кажу я. — Але по-своєму. І почнемо не з архівів і не з чуток.

— А з чого?

Я усміхаюся криво.