16

Будинок Арієна зустрічає мене холодом. Не фізичним — камінь тут теплий, повітря сухе, без протягів. Холод інший. Той, що лягає між людьми, коли хтось зайвий.

Я це відчуваю ще на порозі.

Арієн іде попереду, не озираючись. Його спина напружена, рухи різкі, ніби кожен мій крок за спиною — докір. Дайніс заходить слідом, занадто великий для цього простору, занадто… живий. Його присутність змінює повітря. Магія в домі реагує на нього, і це не подобається господарю.

— Сідайте, — кидає Арієн, не дивлячись.

Стіл масивний, старий. На ньому сліди від свічок, подряпини, плями, що не змиваються. Я сідаю, кладу долоні на коліна, щоб не видати тремтіння. Дайніс лишається стояти. Це дратує Арієна ще більше.

— Ви хотіли відповідей, — каже він нарешті. — Я не обіцяв, що вони вам сподобаються.

— Я хочу правду, — відповідаю. — А не натяки.

Він коротко хмикає.

— Правда — річ небезпечна. Особливо коли поруч… — його погляд ковзає до Дайніса і затримується, — …ті, кому вона може бути незручною.

— Говоріть, — кажу я. — Або ми підемо.

Це ризик. Я це знаю. Але інакше він знову піде колами.

Арієн зітхає. Сідає навпроти. Складає пальці в замок.

— Ви питаєте про сестру, — каже він повільно. — Про відчуття, що вона жива. Про блок у вашій аурі. Це пов’язані речі.

Мене ніби стискає зсередини.

— То вона…?

— Я не сказав цього, — різко перебиває він. — Я кажу: таке буває.

Дайніс напружується. Я відчуваю це, навіть не дивлячись.

— Буває що? — тихо питаю.

Арієн замовкає. Довго. Надто довго. Потім говорить так, ніби кожне слово з нього виривають.

— Буває, що королівські маги втручаються в аури дітей. Рано. Грубо. З розрахунком на майбутнє.

У мене темніє в очах.

— Навіщо?

— Для стабільності, — криво усміхається він. — Для шлюбів. Для спадкоємців. Для того, щоб сила пішла туди, куди треба монархії, а не туди, куди вона хоче сама.

Я ковтаю. Горло дере.

— Це… законно?

— Це засекречено, — відповідає він. — А значить — безкарно.

Я відчуваю, як у мені щось ламається. Не різко. Повільно, з хрустом.

— Ви хочете сказати, що з нами… — я зупиняюся, — …зробили щось спеціально?

Арієн не відповідає одразу. Його погляд знову чіпляється за Дайніса.

— Я хочу сказати, — каже він нарешті, — що якщо ви відчуваєте, що сестра жива… це не означає, що її варто шукати.

Я різко підводжу голову.

— Що?

— Деякі сліди краще не чіпати, — говорить він холодно. — Особливо якщо вони ведуть у минуле, де рішення вже прийняті без вашої згоди.

— Ви серйозно зараз радите мені… забути?

— Я раджу вам подумати про себе, — відповідає він. — Про своє життя. Про те, що буде, якщо ви почнете копати там, де зацікавлені люди не люблять шуму.

— А моя сестра? — голос зривається. — Якщо вона жива?

— Якщо вона жива, — Арієн дивиться мені просто в очі, — то, можливо, саме тому їй досі вдавалося залишатися такою.

Тиша падає важко, як камінь.

— Це все? — питаю я.

— Це більше, ніж я мав право сказати, — відповідає він.

Я повільно встаю. Ноги ватяні, але я стою.

— Ви нічого не пояснили, — кажу. — Ви тільки додали питань.

— Питання — це теж захист, — відрізає Арієн. — Поки ви питаєте, ви ще думаєте.

Я обертаюся до Дайніса. Він мовчить, але його погляд темний, зосереджений. Він щось уже склав у голові — я це бачу.

І раптом стає страшно.

Бо якщо навіть Арієн, який знає більше за мене, радить не шукати…
то що саме він боїться, що я знайду?

Ми виходимо з дому в тиші. Холод повітря ріже легені.

— Дайнісе, — кажу я, не зупиняючись. — Мені потрібно, щоб ти відповів.

Він дивиться на мене уважно.

— На що?

Я стискаю пальці.

— На все, що вони від мене приховують. Бо, здається, більше питати мені ні в кого.