15 Дайніс

Я не люблю сумніватися. Це не драконяча риса — стояти на межі рішення і вагатися, чи маєш право його прийняти. Але відтоді, як я наздогнав Алісу на цій дорозі, сумніви йдуть поруч, мов тінь, яку не відкинеш.

Вона їде мовчки, зосереджена, ніби світ звузився до вузької стрічки шляху попереду. Не дивиться на мене, не питає, не шукає підтримки. І я вперше дозволяю їй це — не лізу, не тисну, не вимагаю пояснень. Даю час. Трохи. Рівно стільки, щоб не виглядати тим, ким мене так легко зробити у чужих очах: тираном, що вирішує за всіх.

Хоча істина проста і неприємна: якби я діяв лише як дракон, ми б уже поверталися в столицю.

Я відчуваю її. Не так, як раніше — м’яко, фоном, теплом десь під шкірою. Тепер резонанс рветься, спотикається, ніби хтось тримає його за горло. Це злить. Це лякає. І це змушує мене бути обережнішим, ніж я хочу.

Маг зустрічає нас без радості. Це видно одразу — за надто рівною поставою, за холодним поглядом, що ковзає по мені, затримуючись рівно настільки, щоб оцінити загрозу. Він не вклоняється. Не представляється. Його будинок — радше притулок, ніж житло: сухі стіни, запах старої магії, що в’їлася в камінь.

— Я думав, ви приїдете сама, — каже він Алісі, і в цьому «сама» більше, ніж просто слово.

— Плани змінилися, — відповідає вона стримано.

Я мовчу. Дивлюся. Слухаю. І бачу, як маг замикається. Його магія відгукується на мою — різко, з напругою, ніби ми стоїмо по різні боки старої ворожнечі. Він знає, хто я. Не може не знати.

— Проходьте, — каже він нарешті. — Але деякі речі… — погляд знову на мені, — …краще обговорювати без сторонніх.

Сторонніх.

Я відчуваю, як усередині ворушиться дракон. Повільно підіймає голову.

— Я не сторонній, — кажу я спокійно. — І якщо мова про стан Аліси, то я залишуся.

Маг стискає щелепи. Його неприязнь тепер майже відчутна фізично.

— Саме в цьому і проблема, — каже він.

Аліса переводить погляд з нього на мене. В її очах — втома і напружене очікування. Вона ще не розуміє, що він намагається зробити. А я розумію.

Розставити. Відокремити. Позбавити мене можливості чути і бачити більше, ніж він дозволить.

— Якщо у вас є що сказати, — кажу я, — говоріть при мені. Якщо ні — ми поїдемо.

Ризик. Свідомий. Але я не відступлю.

Маг мовчить кілька секунд. Потім зітхає — різко, невдоволено.

— Добре, — кидає він. — Але не чекайте від мене пояснень, які вам не сподобаються.

Він дивиться на Алісу.

— І не думайте, що ваша присутність їй допомагає, — додає вже мені. — Іноді резонанс — це не порятунок, а пастка.

— Який резонанс? — питає Аліса. 

— Спитайте свого … нареченого? Він же вже зробив вам пропозицію? 

— Ну.., — Аліса затинається. 

— Як це в стилі драконів, — маг закочує очі. 

Я стримую відповідь. Даю Алісі час. Бо якщо я зараз почну тиснути, він матиме рацію. А я не дозволю йому бути правим.

Я готовий чекати. Недовго. Але достатньо, щоб вона сама побачила: я тут не для того, щоб забрати. А для того, щоб не дати їй зникнути остаточно.

Навіть якщо це означає стояти між нею і правдою, яка може все зруйнувати.

— Ми не сваритися сюди приїхали, — каже нарешті Аліса. — Я… ви знаєте, що у мене була сестра близнючка? 

— Звідки? — маг знизує плечима. 

— Казали, що вона загинула. Але тепер я відчуваю, що можливо Агата жива, — останні слова вона каже майже пошепки. — Ви щось чули про таке? Ви ж не дарма тут опинилися.