14

Я їду швидко, майже не дивлячись на дорогу. Кінь сам знає шлях — або я просто дозволяю йому вірити, що знає. У голові шумить, ніби там хтось без кінця перегортає сторінки: зошит матері, уривки розмов, обличчя, яке я не можу пригадати, але вперто називаю сестриним. Арієн чекає попереду. Відповіді — теж. Я тримаюся за це, як за єдину річ, що ще не розсипалася.

І тому, коли повітря попереду ніби зсувається, темніє, стає густішим — я не одразу зупиняюся. Думаю, марево. Наслідок втоми. А потім кінь різко стає дибки, я ледь не лечу вперед, і між нами з’являється він.

Дайніс Телбот стоїть посеред дороги так, ніби вона завжди йому належала. Плащ злегка розвівається, волосся зібране недбало, обличчя спокійне — надто спокійне для людини, яка щойно перехопила мене посеред нічийних земель.

— Ти їдеш не туди, — каже він рівно.

Я кліпаю, намагаючись зрозуміти, чи це насправді відбувається.

— Ви… — голос зрадницьки хрипне. — Ви що тут робите?

— Приїхав забрати тебе, — відповідає так, ніби мова про парасольку, забуту в передпокої.

У мені щось клацає. Не страх. Злість.

— Забрати? — перепитую я. — Ви серйозно?

Він дивиться на мене уважніше, ніби вперше помічає, що я не в його кабінеті й не в сукні для балу, а на дорозі, з торбою, закутана в плащ, із синцями під очима.

— Алісо, — каже він уже м’якше. — Ти зникла. Просто зникла. Я вирішив, що…

— Що? — перебиваю. — Що я заблукала? Передумала? Чи що мене треба повернути, бо я — частина плану?

Він трохи стискає щелепу. Знак, який я вже вмію читати.

— Ти погодилася бути моєю фіктивною нареченою, — нагадує він. — Це було твоє рішення.

— Моє рішення — допомогти вам на балу, — різко відповідаю я. — Не зобов’язання належати вам, де б я не була.

Він мовчить кілька секунд. Дорога тягнеться між нами, напружена, як струна.

— У столиці небезпечно без тебе, — каже нарешті.

Я гірко усміхаюся.

— Ви маєте на увазі — вам небезпечно без мене. Репутаційно.

Його погляд темнішає.

— Ти несправедлива.

— А ви егоїст, — кажу я спокійно, і від цього слова між нами стає ще холодніше. — У мене тут важлива справа.

— Яка? — одразу питає він.

І це ще більше дратує. Бо тон не «я хвилююся», а «я оцінюю».

— Не ваша, — відповідаю. — І точно не та, яку можна відкласти, бо хтось вирішив, що мені буде краще під його дахом.

Він робить крок ближче. Я відчуваю це шкірою, ще до того, як усвідомлюю рух.

— Ти думаєш, я приїхав заради себе? — тихо питає він. — Я приїхав, бо відчув, що з тобою щось не так.

Я здригаюся. Не хочу цього чути. Не хочу, щоб він мав рацію хоч у чомусь.

— Ви не маєте права мене перехоплювати, — кажу я. — Я не служниця і не… не річ.

— Я знаю, хто ти, — відповідає він, і в його голосі з’являється та впевненість, від якої хочеться зробити крок назад. — І саме тому не можу дозволити тобі їхати далі самій.

— Дозволити? — я вже майже сміюся. — Ви серйозно зараз це сказали?

Я злізаю з коня, стаю навпроти нього. Ми тепер на одному рівні, і це важливо.

— У мене є справи, які не стосуються вас, ваших балів і навіть ваших дітей, — додаю, а потім зупиняюся. — Хоча… — вдихаю глибше, — ні. Вони стосуються.

Він напружується.

— Рен і Ліор, — кажу я тихіше. — Ви їм пояснили, чому я поїхала?

Він мовчить.

І цієї паузи мені достатньо.

— От бачите, — продовжую. — Ви думаєте, що знаєте, як буде краще. Для мене. Для них. Для всіх. А я для вас — просто зручне рішення, яке можна забрати назад, коли заманеться.

— Це неправда, — каже він різко.

— Тоді дайте мені доїхати, — прошу. — Я повернуся. Якщо зможу. Але не тому, що ви мене забрали. А тому, що я сама так вирішу.

Ми стоїмо мовчки. Дорога не зникає, портал не відкривається, світ не рятується.

І я не знаю, хто з нас зараз зробить перший крок — уперед чи назад.