13

Я повертаюся до ратуші вночі.

Це не героїзм і не безрозсудність. Це проста математика: якщо мене вигнали вдень, значить, саме там є те, чого я не маю бачити. А ще — якщо вони були готові налякати, значить, убивати поки не планують. Принаймні не одразу.

Містечко засинає рано. Ліхтарі тьмяні, вікна темні, сторожа лінива. Ратуша стоїть, як завжди, — важка, мовчазна, впевнена у своїй недоторканності. Саме такі будівлі найохочіше брешуть.

Я заходжу не з парадного входу.

Службові двері з боку двору не замкнені — лише опечатані простим контуром. Старим, неоновленим. Я відчуваю це одразу: магія тут не чекає злодія, вона просто позначає «не для всіх». Мені цього вистачає.

Я ковзаю всередину, затримуючи подих. Повітря важке, нічне, з присмаком каменю. Коридори порожні. Кроки лунають надто гучно, тож я йду повільно, майже на пальцях, притискаючись до стін.

Підвал знаходжу швидко. Сходи ті самі. Лампи ті самі. І те саме відчуття — ніби хтось кладе руку мені на груди зсередини.

Архів зустрічає тишею.

Книги стоять рівно, ніби вдень тут нічого не сталося. Але я вже знаю, куди йти. До полиці з гербами. До нижнього ряду. Туди, де вчора архіваріус затримав погляд довше, ніж треба.

Я дістаю книгу сама.

Вона важча, ніж здається. І холодніша. Коли я кладу її на стіл, у мене темніє в очах — різко, на мить. Аура знову стискається, реагує на щось знайоме і водночас вороже.

Я гортаю сторінки.

Верден.

Рядки сухі, канцелярські. Дати. Імена. Примітки на полях. Я шукаю одне — і знаходжу майже одразу.

Ім’я сестри.

Я дивлюся на нього довго, ніби воно може зникнути. Дата «загибелі» вказана чітко. Причина — ще чіткіше: магічне виснаження під час ритуалу стабілізації.

Я ковтаю повітря.

Ритуал стабілізації не вбиває.

Не такий. Не той, про який тут ідеться. Я знаю це не з книжок — я відчуваю це тілом. Те, що зробили зі мною, — варіація цього ж контуру. Груба, покручена, але впізнавана.

Я гортаю далі.

І тут помічаю дрібницю.

Печатка.

Вона стоїть не там. Не під підписом. Не під датою. Вона притиснута до поля з примітками — поверх рядка, ніби його хотіли приховати.

Я нахиляюся ближче, проводжу пальцями по пергаменту, і магія реагує. Ледь-ледь, але достатньо, щоб проступили літери.

«Контур збереження застосовано. Об’єкт переведено.»

У мене холоне спина.

Переведено — не значить поховано. Не значить спалено. Не значить загинуло. Це слово використовують тільки в одному випадку: коли щось забирають з поля зору.

Я різко зачиняю книгу.

У цю ж мить у коридорі лунають кроки.

Я гашу лампу інстинктивно, ховаюся між стелажами, затамувавши подих. Світло пробігає між рядами, тіні рухаються. Хтось бурмоче щось про замки і накази.

— Тут, — каже голос. — Я відчуваю сплеск.

Я притискаю долоню до грудей. Серце б’ється так голосно, що здається, його чують усі.

Кроки наближаються. Я не думаю — дію. Сковзую до запасного виходу, туди, де пилюка густіша, де книги стоять криво. Магічний контур дряпає по аурі, боляче, але не смертельно. Я прослизаю — і вибігаю сходами вгору, не озираючись.

Ніч зустрічає мене холодом.

Я зупиняюся тільки за квартал від ратуші, спершися на стіну, ледве дихаючи. Руки тремтять. У голові шумить.

Сестра не загинула.

Її забрали.

І той, хто це зробив, знав, як працює контур збереження. Знав, як різати ауру так, щоб людина жила. Знав, що це погано закінчується, але все одно робив.

Я заплющую очі.

І вперше думаю про Арієна не як про мага, що допоміг, а як про людину, яка вже бачила наслідки.

Іншого шляху в мене більше немає.