12

У ратушу я йду зранку, коли містечко ще не прокинулося повністю. Крамниці тільки відчиняються, торговці лаються з возами, а повітря пахне вологим камінням і свіжим хлібом. Я тримаю в руках папку з документами — охайну, майже нову. Патент побутового мага. Причина достатньо нейтральна, щоб не викликати зайвих питань.

Усередині ратуша виглядає саме так, як і має виглядати місце, де ховають правду: чисто, сіро, безлико. Кам’яні сходи стерті тисячами кроків, на стінах — герби, більшість із яких я не впізнаю. За довгим столом сидить чоловік у темному камзолі, худий, з тонкими губами і надто уважними очима.

— Патент? — перепитує він, переглядаючи мої папери. — Ви не місцева.

— Поки що, — відповідаю я рівно. — Планую залишитися.

Він киває, робить позначку, але не поспішає віддавати документи назад.

— Для реєстрації нам потрібне підтвердження походження, — каже він. — Формальність.

Я чекаю цього. Тягну з папки ще один аркуш — старий, з пожовклими краями. Він уважно читає, і я бачу, як на мить у нього сіпається брова.

— Верден, — повторює він уголос. — Цікаво.

— Щось не так? — питаю я.

— Ні, — усміхається він надто швидко. — Просто… архів у нас старий. Іноді доводиться перевіряти додатково. Ви не заперечуєте?

Я мала б заперечувати. Але саме за цим я й прийшла.

Архів розташований у підвалі. Сходи вузькі, світла мало, лампи дають жовтуватий, хворобливий блиск. Пахне пилом, старим пергаментом і ще чимось — тим самим металевим запахом, який я відчула в будинку пані Мелії.

— Сюди рідко хтось спускається, — каже архіваріус, відчиняючи важкі двері. — Усе важливе давно переписане.

Я проходжу всередину, і в цю мить у мене різко паморочиться голова. Аура реагує миттєво — стискається, ніби хтось тягне її в вузол. Я зупиняюся, роблю вигляд, що просто розглядаю полиці.

— Вам зле? — питає він.

— Задушливо, — відповідаю я. — Старі приміщення.

Він не відповідає одразу. Я відчуваю — не дивлячись — що він дивиться на мене інакше. Не як на відвідувачку.

— Вердени, — каже він нарешті, дістаючи товсту книгу. — Ваш рід проходив по окремому реєстру.

— Чому? — питаю я, і це звучить гостріше, ніж я планувала.

— Через втручання корони, — відповідає він сухо. — Після інциденту.

Книга важка. Він кладе її на стіл, розгортає. Я бачу знайомий герб — той самий, що на ґудзику в моїй кишені. І дати. Занадто знайомі.

— Тут написано, що всі члени роду загинули, — каже архіваріус. — Остаточно і без винятків.

— А якщо це неправда? — питаю я.

Він повільно піднімає на мене погляд.

— Тоді хтось дуже постарався, щоб це виглядало правдою.

У цей момент лампа над столом тріскає. Світло гасне на секунду — і цього вистачає. Повітря в архіві різко холоне. Я відчуваю магію — чужу, важку, притискаючу. Захисний контур. Не ратушний. Інший.

— Ви не мали сюди приходити, — каже архіваріус, і в його голосі більше немає ввічливості.

Я відступаю на крок. Другий. Полиця позаду мене скрипить.

— Це службове приміщення, — продовжує він. — А деякі справи… краще не турбувати.

Я не відповідаю. Просто дістаю з кишені ґудзик і кладу його на стіл між нами.

— Ви знаєте, чий це знак, — кажу я.

Він дивиться на ґудзик — і відступає. Ледь помітно, але достатньо, щоб я зрозуміла: я влучила.

— Забирайте документи, — каже він різко. — І йдіть. Поки можете.

— А патент?

— Його схвалять, — відповідає він. — Але якщо ви ще раз спуститеся в архів… наступного разу тут буде не так порожньо.

Я не чекаю пояснень. Підіймаюся сходами майже бігом, серце калатає