11

Я приймаю запрошення не одразу. Стою на порозі свого ще напівпорожнього кабінету, дивлюся на криво поставлений стіл, на коробки з травами, які так і не встигла розкласти, і думаю, що розумніше було б відмовитися. Але розумні рішення — це розкіш для тих, у кого є запас сил. У мене його немає. Є тільки втома, глуха, липка, і потреба хоч ненадовго опинитися не на самоті.

Будинок хазяйки стоїть ближче до ринку, але трохи осторонь — ніби крок убік від загального руху. Двоповерховий, старий, із темного каменю, який колись був світлішим, а тепер увібрав у себе дощі й дими чужих печей. Двері відчиняє сама господиня — пані Мелія. Вона нижча, ніж я уявляла, ширша в плечах, з волоссям, зібраним у важкий вузол, з якого вже давно вибилися сиві пасма. Її усмішка здається щирою, але не теплою — радше уважною.

У вітальні пахне сушеними яблуками, корицею і ще чимось металевим, ледь відчутним. Старі меблі з різьбленими ніжками, важкі фіранки, килим із вицвілими візерунками. На стінах — портрети, більшість із них такі темні, що облич майже не розгледіти. Мені чомусь здається, що вони дивляться.

Крім пані Мелії, тут ще двоє. Одна — тонка, майже прозора жінка з гострим носом і пальцями, складеними на колінах так рівно, ніби вона боїться, що ті втечуть. Її звуть пані Естрея. Вона майже не говорить, тільки час від часу піднімає на мене погляд — спокійний, холодний, надто точний. Третя — пані Рона, повна, жвава, з гучним сміхом і червоними щоками. Саме вона першою бере мене під руку і веде до столу, ніби ми знайомі вже роками.

Ми говоримо про дрібниці. Про погоду. Про ціни на ринку. Про те, що в містечку давно не було нового мага, і як це добре, що я вирішила осісти саме тут. Я відповідаю обережно, не вдаючись у деталі, і ловлю себе на тому, що постійно дивлюся на руки пані Естреї. Вони надто спокійні. Жодного зайвого руху.

Чай густий, темний. Перший ковток здається звичайним. Другий — гірчить сильніше, ніж мав би. Я списую це на трави.

— Ви ж казали, що приїхали з боку старих доріг? — ніби між іншим запитує пані Рона, наливаючи мені ще.

— Так, — відповідаю. — Хотіла відкрити тут практику. Спокійніше, ніж у столиці.

— Спокійніше, — повторює вона і сміється. — Це правда. Тут хіба що старі історії неспокійні.

Я не питаю одразу. Даю їй договорити самій.

— Маєток, що стоїть за містом… ви, певно, бачили, — каже пані Мелія, ставлячи чашку. — Колись він належав одному роду. Дуже старому. Дуже дивному.

У мене зводить плечі, ніби від протягу.

— Дивному? — обережно перепитую.

— У них діти… — пані Рона знижує голос, нахиляється ближче. — Не всі були такими, як слід. Магія в них ішла якось… криво. Кажуть, королівські маги приїздили. Неофіційно, звісно.

Пані Естрея нарешті говорить. Її голос тихий, але слова падають чітко, мов камінці.

— Після тієї ночі нікого не лишилося. Офіційно.

Мене накриває хвилею холоду. Не страху — впізнавання. Тіло реагує раніше за думку. Пальці стискаються на краю столу.

— А неофіційно? — питаю я, і власний голос здається чужим.

Пані Мелія дивиться на мене довше, ніж потрібно для простої розмови.

— Кажуть, одну дитину так і не знайшли, — мовить вона повільно. — Але якби це було правдою… її б давно прибрали.

У цей момент мені стає зле. Раптово, різко. Світ ніби нахиляється. У вухах дзвенить. Я відчуваю тиск — не ззовні, зсередини, так, ніби хтось торкається мого ядра брудними руками. Я ковтаю повітря і розумію, що хтось у цій кімнаті не просто говорить.

— Вам погано? — пані Рона вже біля мене, її рука важка на моєму плечі.

— Трохи, — кажу я. — Перепрошую.

Я підводжуся надто швидко, але не падаю. Хапаю плащ, не дивлячись у дзеркало, бо знаю: якщо подивлюся, побачу в очах те, чого не хочу знати. На порозі пані Естрея тихо каже мені навздогін:

— Якщо ви справді відкриватимете практику… не працюйте з кров’ю. У вашому випадку це погано закінчується.

Я виходжу надвір. Повітря холодне, свіже, але не полегшує. На іншому боці вулиці хтось стоїть — силует, нерухомий, занадто зосереджений. Коли я кліпаю, його вже немає.

У кишені я знаходжу дрібну річ — стару, потемнілу ґудзик із гербом, який я бачила лише на одному з портретів у маєтку. Я не пам’ятаю, щоб брала його.

Я стискаю ґудзик у долоні й іду додому, не озираючись.