10 Дайніс

Портал не відкривається.

Магія слухається — формула чиста, простір відгукується, але в останню мить щось зсувається, ніби хтось грубо відштовхує мене від дверей, які мали бути моїми. Полотно згортається, залишаючи по собі різкий присмак порожнечі.

Я повільно видихаю.

Забуті землі завжди були проблемними, але не настільки. Не для мене.

— Їдемо, — кажу я, сідаючи в карету.

Колеса рушають, і щойно ми віддаляємося від столиці, відчуття накриває по-справжньому.

Спершу — дратівливий тиск у грудях. Не біль, ні. Швидше, як коли хтось надто довго дивиться в спину. Потім жар під шкірою, неконтрольований, неправильний. Вогонь не рветься назовні, але й не лягає спокійно — крутиться, шукає опори.

Я стискаю підлокітник. Дерево тріщить.

Це не моя магія.
І не зовнішній вплив.

Це резонанс. Той самий, який мовчав надто довго, а тепер раптом здригнувся, ніби його торкнулися чужі руки.

— Чорт… — виривається крізь зуби.

Карета підскакує на вибоїні, і мене накриває хвилею — короткою, різкою. Перед очима на мить темніє, а десь глибоко, під ребрами, щось стискається, болісно й злісно. Так не відчувають тривогу. Так відчувають вторгнення.

Я різко відкидаюся на спинку сидіння, намагаючись вирівняти дихання. Повітря здається густішим, ніби світ навмисно ускладнює кожен вдих.

Хтось її торкнувся.

Думка приходить не словами — відчуттям. Внутрішнім знанням, яке не потребує доказів. Резонанс не прокинувся б просто так. Його не можна випадково зачепити. Для цього треба або бути безумцем… або знати, що саме робиш.

Я закриваю очі.

Переді мною — не образ, не спогад. Лише напруження, спрямоване в один бік. Далеко. Погано. Небезпечно.

— Додай ходу, — кажу я кучерові. Голос звучить глухо, нижче, ніж зазвичай. — Без зупинок.

Карета прискорюється, але цього замало. Мені хочеться розірвати простір руками, піти напролом, дістатися туди негайно. Забрати. Припинити. Поставити все на місце.

Я ковтаю злість разом із жаром, що знову піднімається хвилею. Дракон у мені не розмірковує. Він знає прості речі: якщо твоє — під загрозою, ти не чекаєш дозволу.

Вона не мала їхати туди сама.

Думка з’являється різко, як удар. Я не відганяю її.

Карета летить уперед, колеса гримлять по камінню, а напруга в мені лише наростає. І з кожною милею стає все очевидніше: це не просто страх за Алісу. Це виклик. І той, хто його кинув, ще не розуміє, з ким зв’язався.

Карета зупиняється різко. Не тому, що дорога скінчилась — тому що я так сказав.

Я виходжу просто в пил, не чекаючи, поки слуга відчинить дверцята. Повітря тут інше: сухіше, важче, ніби світ давно не вдихав на повні груди. Забуті землі починаються не з межі — з відчуття. З того, як магія перестає бути слухняною і стає настороженою.

Я відчуваю це шкірою.

Тиск у грудях не зникає. Навпаки — він змінюється. Стає рваним, нерівним, як серцебиття після різкого бігу. Хтось не просто торкнувся резонансу. Хтось у ньому копається.

— Зачекайте тут, — кажу я кучерові. — Далі я сам.

Він навіть не намагається сперечатися. Люди завжди відчувають, коли краще мовчати.

Я йду вперед пішки, даючи простору можливість відповісти. Забуті землі не люблять порталів — я це знаю. Тут поважають тих, хто приходить ногами. Кров’ю. Часом.

І з кожним кроком розуміння стає чіткішим, гострішим.

Це не випадкова магія.
І не королівська перевірка, що пішла не так.
Це втручання. Старе, точне, зроблене рукою того, хто знав, що саме блокує.

Мене накриває злість — темна, глуха. Така, від якої не кричать. Така, від якої стискаються зуби.

Хтось посмів вирішити за мене.

Я різко зупиняюся. Закриваю очі. Дозволяю дракону підняти голову — не повністю, не зараз, але достатньо, щоб побачити більше, ніж дозволено людині.

Світ тремтить. На мить проступають нитки — тонкі, ледь помітні. Одна з них тягнеться на південний схід, рвана, нерівна, ніби хтось не вмів працювати з живою аурою, але все одно ліз усередину.

Маг.

Не з двору.
Не з академії.
І точно не з тих, хто просить дозволу.

— Знайшовся, — кажу я тихо.

Я не знаю його імені. Поки що. Але знаю інше: він не мав права навіть торкатися.

Мене знову накриває хвилею — цього разу сильніше. На мить темніє в очах, і я впираюся долонею в стовбур сухого дерева. Кора під пальцями кришиться.

Це погано.

Резонанс не має боліти. Він або мовчить, або співає. А зараз він рве, як струна, яку перетягнули.

Ти не питала дозволу, — майже чую я в цьому напруженні. Не слова. Відчуття. Її. Живої. Злої. Переляканої.

Я повільно видихаю.

Вона не просила допомоги.
Вона тікала.
І все одно хтось вирішив, що має право «спробувати».

— Ні, — кажу я в порожнечу. — Так не буде.

Я випрямляюся. Вогонь усередині більше не скаче — він збирається, ущільнюється, стає важким. Керованим. Це не лють заради люті. Це рішення.

Я не знаю, що саме він уже зробив.
Я не знаю, що вона дозволила.

І мені байдуже.

Я знайду її.
Я заберу її звідти.
А потім ми поговоримо.

Про втечу.
Про вибір.
Про те, що означає лізти туди, де тебе вже позначили.

Я розвертаюся до карети.

— Міняємо маршрут, — кажу я кучерові, коли він підбігає. — Їдемо через старий тракт. І якщо дорогою трапиться маг із надто чистою аурою — скажеш мені першим.

Він ковтає і киває.

Я сідаю всередину, і щойно дверцята зачиняються, тиск у грудях знову дає про себе знати. Тепер — чітко. Спрямовано. Ніби хтось там, далеко, підняв голову.

Добре.

Хай знає, що я вже в дорозі.