8

Я прокидаюся від того, що магія болить.

Не метафорично — фізично. Наче хтось вкручує в груди холодний гвинт і повільно провертає, перевіряючи, чи ще тримаюся. Повітря в кімнаті тремтить, на внутрішньому боці повік спалахують іскри, і я одразу знаю: щось пішло не так. Знову.

Я сідаю різко — і кімната відповідає. Полиця з банками дзенькає, тонка тріщина біжить по стіні, немов хтось провів по ній нігтем. Запах озону різкий, не до місця, як після грози в закритому просторі. Це погано. Це вже не втома і не наслідок недосипу. Це витік.

Я притискаю долоню до грудей, намагаючись зібрати ауру, стягнути її, як розповзлий шалик. Не виходить. Вона не слухається. Ковзає, рветься, зраджує. Мені стає млосно, і я ледве встигаю схопити край столу, щоб не впасти.

Добре. Чудово. Саме те, чого мені бракувало в новому житті.

Зошит матері лежить там, де я його залишила вночі, розкритий. Я пам’ятаю, як читала й відчувала — щось відпускає, ніби хтось знімає оніміння з пальців. А тепер… тепер оніміння повернулося, але глибше. І небезпечніше.

Я думаю про кабінет, про людей, які можуть прийти сьогодні. Про те, що я можу зробити, якщо зірвуся. І розумію: я не маю права тут лишатися.

Вибір простий і огидний. Або я їду до нього. Або чекаю, поки магія вирішить за мене.

Я збираюся поспіхом. Пальці не слухаються, застібки вислизають, серце б’ється занадто швидко. Я залишаю кабінет відчиненим — вперше. Це здається поганою прикметою, але часу на символи немає. Я виходжу на вулицю, і холодне повітря б’є в обличчя так, ніби хтось намагається привести мене до тями.

Кінь нервує. Це теж знак. Тварини завжди відчувають такі речі раніше за людей.

Дорога пливе. Я намагаюся тримати рівний темп, але світ час від часу просідає, наче декорація. Магія сіпається, виходить назовні дрібними, неконтрольованими хвилями. Я ловлю себе на думці, що думаю про Дайніса. Про його погляд, коли він вирішує, що вже все зрозумів. Це злісно смішно: з усіх моментів мій розум обирає саме його.

Я відчуваю це не одразу. Спочатку — тиск. Потім — порожнечу збоку дороги, де мала б бути присутність. Я різко зупиняю коня.

Пастка.

Вона не кричить, не блищить, не виблискує символами. Просто простір переді мною стає густішим, мов желе. Я лаюся крізь зуби. Хтось чекав. Не знаю хто, але працювали акуратно.

Я намагаюся розвернутися — і пастка стискається. Магія ріже по нервах, як тонкий дріт. Мені доводиться відповісти. Я випускаю імпульс — грубий, некрасивий, не мій. Світ здригається, і я разом із ним.

Це помилка.

Пастка ламається, але ціна висока. Мене відкидає вбік, я падаю, відчуваючи смак крові. В голові дзвенить, зір пливе. Кінь виривається і зникає з поля зору. Чудово. Просто ідеально.

Я підводжуся, тримаючись за дерево. Магія тече швидше. Занадто швидко. Я відчуваю, як щось у мені надламується — не повністю, але достатньо, щоб стало страшно. Якщо я зараз зупинюся, якщо сяду — можу не встати.

Я йду пішки.

Дім мага з’являється раптово, наче він просто дозволяє себе побачити. Я ледве стою на ногах, коли стукаю у двері. Мені відкривають майже одразу. Він дивиться на мене довго, мовчки, і я бачу в його очах не здивування — оцінку.

— Заходь, — каже він нарешті. — Поки ти ще в змозі.

Я переступаю поріг і відчуваю, як ноги підкошуються. Він підхоплює мене — швидко, без зайвих слів. Його дім пахне травами і старою магією. Безпечно. Ненадійно безпечно.

— Ти казав, що стабілізував, — кажу я, намагаючись тримати голос рівним.

— Я казав, що пригальмував, — відповідає він сухо. — А ти полізла туди, куди не слід.

Він кладе мене на кушетку, і я дивлюся в стелю, відчуваючи, як світ віддаляється. Мені холодно і гаряче водночас.

— Що зі мною? — питаю я.

Він мовчить трохи довше, ніж мені подобається.

— Ти вже не в фазі стабілізації, Алісо, — каже нарешті. — Ти в фазі розпечатування.

Слова лягають важко, як вирок. Я заплющую очі, бо інакше розсміюся. А сміх зараз — найгірше, що може зі мною статися.