7

Я знімаю верхній плащ і вішаю його на цвях, який тримається в стіні дивом — як і я тримаюся на ногах. Кабінет порожній, ще пахне сирістю і старим деревом, але це вже не закинута кімната, а простір, який я намагаюся зробити своїм. Стіл біля вікна, полиці для зілля, вузька кушетка вздовж стіни. Я пересуваю все повільно, з паузами, ніби кожен крок потрібно спочатку погодити з тілом. Воно слухається неохоче, з затримкою, наче між моїм рішенням і рухом пролягла густа вода.

Руки тремтять, коли я витираю пил зі стільниці. Втома накочується хвилями: різка, без попередження, аж темніє в очах. Я сідаю просто на підлогу, спиною до стіни, і рахую вдихи. Маг, який був тут зранку, залишив після себе дивне відчуття — ніби всередині мене щось загорнули в м’яку тканину і наказали не боліти. Тоді це здавалося полегшенням. Тепер я ловлю себе на тому, що чекаю, коли це «щось» розпакують назад.

Я підводжуся. Потрібно закінчити сьогодні. Завтра має прийти перший клієнт, і мені потрібні гроші — не абстрактно, а буквально, щоб заплатити за оренду, трави, дрова. Я розкладаю інструменти, виставляю скляні флакони, підписую полички. Побутова магія не терпить хаосу: тут усе або на своєму місці, або проти тебе. Я вчуся тримати рівновагу, не зважаючи на слабкість, не думаючи про те, що кожен мій рух віддається тупим болем у скронях.

Коли сутінки просочуються в кімнату, я здаюся. Сідаю за стіл і дістаю зошит матері.

Він важчий, ніж здається. Не вагою — значенням. Обкладинка потерта, кути заокруглені від часу, на першій сторінці її почерк, який я впізнаю одразу, хоч і не пам’ятаю її обличчя. Я торкаюся паперу, і тепло, яке залишив маг, починає танути. Не одразу — спершу як тріщина, тонка, майже непомітна. Потім біль повертається. Справжній, знайомий, мій.

Заніміння зникає різко. Мене накриває так, що я змушена спертися ліктями об стіл, щоб не впасти. У грудях стискає, ніби хтось повільно закручує обруч. Дихання стає поверхневим. Я знаю цей стан. Він не новий. Просто сьогодні він злий.

«Не зараз», — шепочу я, сама не знаю кому. — «Будь ласка, не зараз».

Я перегортаю сторінки. Рецепти, нотатки, застереження. Місцями — дивні символи, не з побутової магії, не з того, чого мене вчили. Я доходжу до сторінки, де почерк стає нервовим, ніби мати писала поспіхом. Там немає рецепту. Там — кілька рядків, закреслених і переписаних.

Я читаю — і всередині щось здригається, відгукується болем і… пам’яттю, якої в мене ніколи не було.

Голова паморочиться сильніше. Світ навколо розпливається, і я вже не впевнена, чи сиджу за столом, чи стою десь зовсім в іншому місці. Холод піднімається від підлоги, повзе по ногах, по спині. Я закриваю зошит, але пізно.

Коли я лягаю на вузьке ліжко в сусідній кімнаті, сон накриває мене не поступово, а різко, як удар.

Мені сниться Дайніс.

Він стоїть у темряві, не в палаці і не в залі — у просторі без стін. Його очі світяться так, як я бачила лише раз, і тоді мені стало страшно. Він тягне до мене руку, впевнено, без сумніву, ніби я вже зробила вибір, про який він знає. Я хочу сказати, що це не так, що я тут, що я ще думаю, але слова застрягають у горлі.

— Алісо, — каже він, і в цьому імені більше наказу, ніж ніжності.

Я відступаю на крок — і чую інший голос.

Тихий. Дитячий. Знайомий так, що серце зводить судомою.

— Ти знову забула мене.

Я обертаюся. В темряві стоїть дівчинка. Її обличчя розмите, ніби хтось навмисно стер риси, залишивши тільки очі. Вони дивляться на мене без злості. Радше — з образою.

— Я чекала, — каже вона. — А ти пішла.

— Я… — намагаюся відповісти, але голос зникає. — Я не пам’ятаю.

Дайніс робить крок уперед, між нами, і повітря наповнюється напругою. Дівчинка не відступає.

— Вона не твоя, — каже вона йому. — Не повністю.

Він дивиться на мене, і в його погляді вже не впевненість, а щось інше. Роздратування. Страх. Право, яке хтось наважився оскаржити.

Я прокидаюся з криком, який застрягає в грудях.

У кімнаті темно, холодно, і моє тіло болить так, ніби я бігла всю ніч. Зошит лежить на столі, закритий, але я знаю: те, що він відкрив, назад не сховаєш. Десь поруч — не тут, але близько — щось ворухнулося. Не спогад. Не сон.

Слід.

І я думаю не про те, як вижити завтра, а про те, хто ще знає, що я почала згадувати.