6 Дайніс

Я відчуваю її ще до того, як усвідомлюю це думкою.

Не як біль. Не як поклик.
Як перекіс у просторі — ніби світ раптом зсунувся на пів подиху вбік і тепер удає, що все гаразд. Так не буває. Особливо зі мною.

Аліса поїхала.

Я знаю це з тією ж упевненістю, з якою знаю власне ім’я. Вона могла не сказати, не попрощатися, не залишити слідів, але істинність не зникає безслідно. Вона або поруч — або тікає. Третього не дано.

Я стою біля вікна кабінету й дивлюся на місто, яке прокидається, навіть не підозрюючи, що десь на його окраїнах щойно було порушено рівновагу. Моє місто. Мій простір. Моя відповідальність.

Вона зробила це знову — пішла туди, де їй боляче.

І, що гірше, вона зробила це, гадаючи, що може бути сама.

Я стискаю пальці. Магія реагує миттєво, важко, густо, як завжди, коли дракон не стримує роздратування. Сімейний дух з’являється без виклику — значить, відчув імпульс.

— Вона залишила столицю, — каже він обережно, ніби повідомляє про погану погоду.

— Я знаю, — відповідаю.

Я знаю це з того моменту, як зв’язок між нами не обірвався — ні, — а заглух. Так, ніби хтось накрив його тканиною. Не розірвав, не зламав, а саме прикрив. Обережно. Навмисно.

Це не її страх.
Не її рішення.
І точно не випадковість.

Я знав, що Аліса — моя істинна, ще до того, як дозволив собі назвати це словом. Дракон не помиляється в таких речах. Але я також знав інше: резонанс мав бути сильнішим. Гострішим. Відвертішим. Те, що я відчував, було ніби спотвореним відлунням — правильним за суттю, але неприродним за формою.

Тепер я розумію чому.

Хтось торкнувся того, що належить мені.

Не як власності — як зв’язку. Як закону, старшого за будь-які канцелярії, герцогинь і протоколи. І зробив це давно. Настільки давно, що вона сама встигла повірити: з нею щось не так.

Мене це злить.

Не тому, що вона поїхала.
А тому, що її змусили думати, ніби втеча — єдиний вихід.

— Ти можеш відстежити напрямок? — питаю.

Дух вагається. Це рідкісне видовище.

— Не точно. Зв’язок… ніби проходить крізь кілька шарів. Я відчуваю її, але ніби через чужу присутність.

Я повільно усміхаюся.

Отже, це не лише про нас двох.

Добре.

— Готуй карту, — кажу. — Мене цікавлять не дороги. Мене цікавлять місця, де такі речі роблять без свідків.

— Ви впевнені, що вона буде рада вас бачити? — обережно питає дух.

Я повертаюся до нього.

— Радість тут ні до чого.

Він завмирає, бо знає мене достатньо добре, щоб зрозуміти: я не жартую і не перебільшую.

Аліса може сердитися. Може чинити опір. Може навіть сказати «ні». Але це не змінює суті. Істинність — не пропозиція і не прохання. Це факт. А факти не скасовують через небажання.

Я не сумніваюся, що вона погодиться. Не тому, що я сильніший. А тому, що резонанс завжди бере своє. Питання лише в тому, скільки болю він завдасть по дорозі.

І якщо хтось вирішив використати її страх, її невпевненість чи її минуле, щоб втрутитися в цей процес — він зробив фатальну помилку.

Я беру плащ, не викликаючи слуг. Це не офіційний виїзд. Це не справа честі чи репутації. Це значно простіше.

Це повернення мого.

Я знайду її.
Я заберу її зі шляху, який вона обрала в розпачі.
І вже потім ми з’ясуємо, хто вирішив, що має право вирішувати замість нас.

Навіть якщо вона чинитиме опір.
Навіть якщо вона дивитиметься на мене, як на ворога.

Істинність не питає дозволу.
І я — теж.

***

Я прокидаюся ще до світанку — різко, без сну між. Так, ніби мене хтось штовхнув зсередини.

Першою думкою є не Аліса. Це навіть дратує. Бо я знаю: коли вона справді небезпеці, ім’я з’являється одразу, без обхідних шляхів. Зараз же є лише відчуття… порожнечі. Ніби щось зникло з простору, але не залишило після себе тиші — лише перекіс.

Я сідаю на ліжку, проводжу долонею по обличчю й завмираю.

Магія в будинку поводиться дивно.

Не агресивно. Не збоїть. Вона просто… напружена. Як перед грозою, яку ніхто не обіцяв. Сімейний дух не з’являється, хоча мав би вже вітатися, бурчати про плани на день і кількість невикористаних коридорів.

— Покажи статус захисту, — кажу я в порожнечу.

Відповідь приходить із затримкою.

Це неможливо.

Магічна система має реагувати миттєво, але зараз між запитом і відгуком є пауза. Крихітна. Майже непомітна. Але я знаю свій дім надто добре, щоб не відчути її.

— Повтори, — наказую жорсткіше.

Захист стабільний. Вторгнень не було. Аномалій — не зафіксовано.

Я стискаю пальці.

От тільки це брехня. Не повна — але зручна.

Я підводжуся, підходжу до вікна. Столиця ще спить, загорнута в передранковий серпанок, і виглядає такою ж упорядкованою, як завжди. Ідеальною. Контрольованою.

Саме тому відчуття неправильності не зникає.

Це не схоже на резонанс. Точніше — не тільки на нього.

Резонанс — це біль, потяг, відгук. Його не сплутаєш. Те, що я відчуваю зараз, інше. Наче хтось торкнувся межі, до якої не мав навіть наближатися. Не мене — системи. Старої, родової, такої, що пам’ятає більше, ніж я.

Я викликаю в пам’яті ніч перед балом. Сигналізацію. Алісу, розгублену й перелякану, але вперту. Її ауру — дивну ще тоді, ніби з нерівними краями, але… живу.

І раптом мене пронизує думка, від якої стає холодно.

— Покажи останні втручання в магічні структури, пов’язані з моїм ім’ям, — кажу я.

Цього разу дух з’являється одразу.

Він виглядає… стриманішим, ніж зазвичай. Менш балакучим. Це поганий знак.

— Формально — жодних, — відповідає він після паузи. — Неформально…

— Говори.

— Є слабкий слід запиту. Не доступу. Саме запиту. Хтось намагався… перевірити можливість контакту.

— З ким?