5

Кабінет виходить меншим, ніж я уявляла. Дві кімнати над крамницею травника, вузьке вікно, стіл, який колись був обіднім, і шафа, що скрипить, ніби ображена на життя. Я розкладаю інструменти повільно, акуратно, ніби від цього залежить, чи визнає мене це місце.

Я починаю з прибирання. Не тому, що тут брудно, а тому, що так легше дихати. Побутова магія слухається мене краще, ніж усе інше. Вона проста. Чесна. Я завжди їй довіряла.

Пил збирається у повітрі, слухняно згортається і зникає. Запах трав із крамниці внизу заспокоює. Я майже вірю, що зможу тут лишитися. Що містечко прийме мене, якщо я не буду висовуватися.

Стук у двері лунає тоді, коли я саме протираю підвіконня.

Я здригаюся. Рано. Надто рано. Я ще навіть вивіски не повісила.

— Заходьте, — кажу після паузи, й голос мій звучить упевненіше, ніж я почуваюся.

Він входить без поспіху. Середнього віку, охайний, у темному плащі без жодного знака належності. Обличчя непримітне настільки, що я не можу вхопитися за жодну рису. Такі люди губляться в натовпі — або спостерігають з краю.

— Пані Верден, — каже він, і мені не подобається, як легко вимовляє моє ім’я. — Мені вас порадили.

Я не питаю хто. Це теж не подобається.

— Я ще не відкрилася офіційно, — кажу я. — Але якщо вам потрібна побутова допомога…

— Потрібна, — перебиває він м’яко. — І терміново.

Він оглядає кімнату, зупиняється поглядом на моїх руках, ніби оцінює не заклинання, а мене саму. Я відчуваю легке поколювання в грудях — аура реагує, напружується.

— У мене проблеми в домі, — продовжує він. — Нічого складного. Просто… магія поводиться нестабільно.

Я майже сміюся. Якби не відчувала те саме.

— Я беру оплату наперед, — кажу різкіше, ніж планувала.

Він киває і кладе на стіл кілька срібних. Більше, ніж належить за звичайне прибирання.

— Мені важливо, щоб ви погодилися, — каже він. — Сьогодні.

Я дивлюся на гроші. Потім — на нього. Я знаю, що маю відмовитися. Знаю тілом. Але порожня кімната, оренда, зошит у сумці і порожнеча в грудях важать більше за інстинкт.

— Де ваш дім? — питаю я.

Його усмішка ледь помітна. Занадто задоволена.

— Недалеко. За межею міста. Там, де старі дороги ще пам’ятають свої назви.

Я погоджуюся.

І тільки коли він виходить, я дозволяю собі видихнути. На столі лишається легкий, майже невловимий слід чужої магії. Не агресивної. Спостережливої.

Я торкаюся його пальцями — і різко відсмикую руку.

Це не пастка.

Це перевірка.

І я щойно погодилася її пройти.

У нього в домі пахне не чужим — стерильним. Так пахнуть місця, де не живуть емоціями, а лише правильно розкладеними речами. Повітря сухе, чисте, трохи холодніше, ніж надворі, ніби саме приміщення вирішило, якою має бути температура для людського тіла.

Я стою посеред вітальні й ловлю себе на дивному бажанні не торкатися нічого зайвого.

— Тут, — каже він коротко і показує на стілець біля вікна.

Я сідаю. І саме в цей момент розумію, що дарма.

Спочатку темніє по краях зору. Не різко — повільно, наче хтось обережно закриває штори. Потім з’являється знайоме поколювання в грудях. Те саме, яке було вночі, коли я виносила зошит. Те саме, яке я переконувала себе ігнорувати зранку.

— Все гаразд, — автоматично кажу я, хоча язик слухається гірше, ніж зазвичай.

Ні, не гаразд.

Магія не слухається. Вона ніби є — і водночас ні. Тече не туди, зупиняється, зривається, як вода в трубі зі старими клапанами. Я намагаюся стабілізувати потік, але замість цього отримую різкий відгук — болючий, неправильний.

Я стискаю підлокітник.

— Ви не добре виглядаєте, — зауважує він.

Без співчуття. Без тривоги. Просто факт.

— Це минеться.

— Не сьогодні.

Він підходить ближче. Я відчуваю це ще до того, як чую кроки. Простір навколо нього щільніший, зібраний, як добре складений механізм. Мені хочеться відсунутися — і водночас триматися рівно, не показати слабкість.

— Я не просила… — починаю я.

— Я не пропоную нічого, що ви не зможете відхилити, — перебиває він. — Але якщо ви втратите свідомість, вибору не буде.

Це звучить не як погроза. Як попередження.

Я підводжу на нього погляд і раптом усвідомлюю ще одну річ: він чекав. Не цієї конкретної хвилини, але — такого розвитку. Наче знав, що зі мною щось піде не так.

— Що саме ви пропонуєте? — питаю я, намагаючись говорити рівно.

— Тимчасову стабілізацію, — відповідає він. — Без втручання в ядро. Без змін. Просто… вирівняти перекіс.

— Ви маг здоров’я?

Куточок його рота ледь помітно сіпається. Не усмішка. Швидше — тінь реакції.

— Достатньо близько.

Я вагаюся. Відчуваю, як магія знову здригається, ніби хтось тягне її зсередини, перевіряючи на міцність. Це небезпечно. Я це знаю. Але ще небезпечніше — знепритомніти в домі людини, про яку я знаю надто мало.

— Добре, — кажу нарешті. — Але без… експериментів.

— Я не експериментую з живими людьми, — спокійно відповідає він. — Принаймні без їхньої згоди.

Це мало б заспокоїти. Чомусь не заспокоює.

Він стає позаду, не торкаючись одразу. Я відчуваю тепло його присутності на відстані, дивну зібраність, ніби він слухає не мене — а простір навколо мене. Коли контакт все ж відбувається, це не схоже на лікувальні чари, до яких я звикла.

Немає м’якого тепла. Немає заспокійливої хвилі.

Є чіткість.

Магія під його впливом перестає сіпатися. Наче хтось накреслив межі й сказав: сюди — можна, далі — ні. Болісно. Але ефективно.

Я здригаюся.

— Тихо, — каже він неголосно. — Не опирайтесь. Це лише погіршує розрив.

Розрив.

Я ковтаю повітря.

— Ви щось відчуваєте дивне? — питає він після паузи.

— Я відчуваю, що ви знаєте про мене більше, ніж маєте, — відповідаю чесно.