4

Я прокидаюся ще до світанку від відчуття, ніби мене виштовхнули з власного тіла.

Спершу не розумію, де я. Стеля таверни пливе, дерев’яні балки ніби дихають разом зі мною, а в грудях — важка, тупа хвиля, що накочується і відступає. Я сідаю, повільно, обережно, і світ на мить темніє. Не повністю — просто хтось ніби притишує його, зменшує яскравість.

Магія поруч реагує першою.

Свічка на столику здригається, полум’я видовжується і гасне без вітру. Вода в глечику рябіє, хоча я до неї не торкалася. Я стискаю пальці, притискаю долоні до колін, намагаючись заспокоїтися, але від цього стає лише гірше. Усередині — дивне тремтіння, не схоже ні на перевтому, ні на хворобу. Наче щось рухається під шкірою, шукає вихід і не знаходить.

Я дістаю зошит.

Мамин зошит лежить у сумці, загорнутий у плащ, але навіть так від нього тягне теплом. Не комфортним — живим. Я не відкриваю його. Достатньо знати, що він тут. Достатньо пам’ятати рядок, який я не можу викинути з голови.

Одну сховали в тиші. Другу — в забутті.

Я різко видихаю і відвертаюся. Якщо я почну думати про це зараз, то просто не зможу підвестися.

Збираюся мовчки, повільно. Кожен рух дається важче, ніж має. Коли я застібаю плащ, пальці на мить не слухаються, і металевий ґудзик падає на підлогу. Звук здається надто гучним. Я завмираю, чекаючи, що щось станеться. Нічого. Але відчуття небезпеки не зникає.

Маєток чекає.

Я відчуваю це, ще коли виходжу з таверни. Він тягне назад, як недосказане слово. Але разом із цим — тисне, давить, ніби земля під ним не хоче більше мене тримати. Я не обертаюся. Якщо подивлюся — можу не піти.

Дорога до сусіднього містечка займає кілька годин. Я їду візком разом із торговцем, який не ставить зайвих запитань. Мені це підходить. Я дивлюся на поля, на сіру ріку, що в’ється між пагорбами, і намагаюся триматися за реальність. Час від часу мене накриває дивна порожнеча — ніби я пропускаю шматки дороги, а потім повертаюся вже в іншому місці.

Це лякає.

Я пробую просте заспокійливе плетіння — те, яке знала ще з пансіонату. Воно не слухається. Не розпадається, ні. Воно просто… йде не туди. Відгукується в грудях різким поштовхом, і я змушена зупинитися, щоб не зойкнути вголос.

До містечка ми в’їжджаємо під обід.

Воно невелике, приземлене, з низькими будинками і магією, яка тут служить, а не виблискує. Я завжди думала, що саме в таких місцях мені буде простіше. Побут. Робота. Чіткі запити. Але щойно я сходжу з воза, кілька людей обертаються. Не різко. Не насторожено. Просто… уважно.

Я відчуваю це одразу.

Моя аура не мовчить. Вона не кричить — але й не зливається з фоном. Наче я трохи не на своєму місці. Наче щось у мені налаштоване неправильно.

Я знаходжу кімнату над крамницею, домовляюся про оренду, навіть усміхаюся. Усе виходить надто легко, і від цього ще тривожніше. Коли я лишаюся сама, сідаю на ліжко і довго дивлюся на свої руки. Вони тремтять.

Я хотіла тихо почати нове життя.
Але щось мені підказує: тиша більше не для мене.

І якщо я не зрозумію, що саме зі мною відбувається, — це містечко стане не притулком, а пасткою.

Я кладу долоню на сумку, де лежить мамин зошит, і вперше дозволяю собі цю думку до кінця:

те, що зі мною зробили, ще не закінчилося.

І тепер воно прокидається.