3 Дайніс

Я розумію, що вона зникла, не тоді, коли в агентстві мені вдруге повторюють, що Аліса Верден більше не числиться серед співробітників. І не тоді, коли Ліра відводить очі, пояснюючи щось про “власне рішення” і “накопичені кошти”. Я розумію це пізніше — коли сімейний дім мовчить.

Мовчить неправильно.

Захист не тривожний. Дух не в істериці. Рен і Ліор граються в залі так, ніби нічого не змінилося. Але сам дім — порожній у тому місці, де ще вчора була її присутність. Не фізична. Інша. Тиха. Та, що вплітається в стіни і залишається навіть після того, як людина йде.

Я стою біля вікна і ловлю себе на тому, що рахую години. Безглуздо. Дракони так не роблять. Ми або чекаємо, або діємо.

Я починаю діяти.

Спершу — офіційно. Запити. Канцелярія магії. Реєстри переходів. Нічого. Аліса не користувалася порталом. Не просила дозволу на далеку подорож. Не залишала магічного сліду, який мав би лишитися після людини з її силою. Це… насторожує.

Потім — неофіційно. Старі борги. Старі імена. Люди, які знають, що таке істинний резонанс і як його приховують. Вони всі говорять різне, але одне звучить між рядків: таке не зникає само.

Я доходжу до герцогині вночі. Вона не здивована. Вона чекає.

— Ти надто емоційний, — каже вона спокійно, розливаючи чай. — Це шкодить твоєму становищу.

— Де вона? — питаю я.

— Там, де їй безпечніше, ніж поруч із тобою.

Це брехня. Я чую її тілом. Але герцогиня не скаже більше. Вона лише кидає фразу, ніби випадково:

— Її коріння не там, де ти шукаєш. Вердени завжди тягнулися до тиші, а не до столиці.

Це все. Крихта. Але достатня.

Вердени.

Я повертаюся додому і викликаю сімейного духа. Він бурчить, скаржиться на перевтому і людей, але коли я називаю ім’я Аліси, завмирає.

— Вона пішла не з порожніми руками, — каже він нарешті. — І не від тебе. Від чогось старішого.

— Напрямок, — наказую я.

Дух мовчить довго. Потім неохоче формує образ: річка, що йде на північний захід, старий тракт, землі, де магія більше тримається за землю, ніж за закони.

— Там, де колись стояв дім, — додає він тихо.

Я стискаю кулаки.

Вона не тікає. Вона повертається. 

Я не знаю, що саме сталося з Алісою. І саме це дратує найбільше.

У столиці все працює, як завжди: канцелярії, служби, запити, ввічливі відповіді без змісту. Мені кажуть, що вона поїхала добровільно. Що не лишила скарг. Що не перебуває під вартою. Формально — жодних підстав для втручання.

Але формальності ніколи не заспокоювали драконів.

Я прокидаюся серед ночі з дивним відчуттям — ніби щось тягне зсередини грудей, стискає, не дає дихати. Це не біль. Це гірше. Це сигнал, який не має слів. Я стою біля вікна, дивлюся на сплячу столицю і вперше за багато років визнаю очевидне: мені байдуже, як це виглядатиме.

Вона не з тих, хто зникає без причини.

Я наказую підготувати коней. Не портал — шлях. Мені потрібно відчути відстань, а не скоротити її. Сімейний дух бурчить, але слухається. Рен і Ліор прокидаються, вибігають у коридор і дивляться на мене з тією самою серйозністю, яка завжди з’являється в них перед бурею.

— Ти привезеш її назад? — питає Ліор.

Я не обіцяю. Я просто киваю.

Я не знаю, де саме вона зараз. Але знаю напрямок — не логікою, а чимось глибшим. Туди, де земля стара і пам’ятає більше, ніж люди. Туди, де дракони колись укладали обітниці не словами, а кров’ю.

Якщо Аліса поїхала туди, значить, їй там небезпечно. Або боляче. Або і те, й інше.

І я не дозволю, щоб вона проходила це сама.

Навіть якщо вона не захоче повертатися в столицю.

Навіть якщо мені доведеться переконувати не її — а себе.