2

Я виходжу з таверни, коли вогні в залі вже тьмянішають, а голоси зливаються в один глухий шум. Ніч холодна, але безвітряна — така, що здається настороженою. Я йду повільно, не ховаючись, ніби просто прогулююся дорогою, але на першому ж повороті звертаю вбік і зникаю між деревами.

Маєток видно звідси краще, ніж удень. Він темний, без жодного світла, але не мертвий. Я відчуваю це шкірою — тонке поколювання в пальцях, знайоме й водночас чуже. Наче хтось дивиться зсередини й не вирішив, радіти чи кликати охорону.

Новий контур захисту грубий. Сильний, але без смаку. Магія, накладена поспіхом і з розрахунку, не з любові. Таку легко впізнати, важче — обійти, не залишивши сліду.

Я стаю на коліна біля кам’яної огорожі й торкаюся землі. Старі чари тут глибше. Вони не зникли — їх просто притиснули, як хвору гілку до стіни, сподіваючись, що вона засохне.

— Я не за дім, — шепочу я майже беззвучно. — Я за пам’ять.

Контур відповідає різко. Хвиля спротиву б’є в груди, змушує втягнути повітря зі свистом. Перед очима темніє, і я на мить думаю, що переоцінила себе. Що роки служби, дрібної магії, латання чужих проблем зробили мене слабшою, ніж я пам’ятаю.

Але під цим — інше.

Тепле. Давнє.

Магія маєтку не відштовхує. Вона… зупиняє. Придивляється.

Я змінюю підхід. Не ламаю. Не тисну. Просто дозволяю власній аурі розкритися настільки, наскільки можу, не зриваючи блок. Це боляче. Наче тягнути повітря крізь вузьку щілину в грудях. Але контур здригається. На мить — лише на мить — з’являється слабке місце.

Досить.

Я ковзаю крізь нього, відчуваючи, як щось рве по живому. Не тіло — магію. Слід буде. Я знаю це ще до того, як стаю по той бік огорожі.

Усередині двір заріс. Камінь потріскався, але не розсипався. Вікна чорні, як зіниці в темряві. Я роблю кілька кроків — і маю різко зупинитися.

Хтось є.

Не людина. Сторожовий відгомін. Старий, прив’язаний до дому ще до пожежі. Його не зняли, просто приспали. А я його розбудила.

Повітря холоне. Тінь біля сходів згущується, набуваючи форми — не чіткої, але достатньої, щоб я відчула загрозу. Якщо він закричить — охорона буде тут за хвилини.

— Тихо, — кажу я подумки, бо вголос не можу. Горло стискає. — Я своя.

Тінь вагається. Я відчуваю, як він тягнеться до моєї аури — і наштовхується на блок. На порожнечу, де мало б бути щось інше.

Його нерозуміння різке, майже болісне.

Неповна, — читається в його холодному подиху. — Поламана.

— Я знаю, — думаю у відповідь, і в цьому більше правди, ніж мені хотілося б. — Але я пам’ятаю.

Я роблю ще крок — і наступаю на уламок каменю. Той тріскає занадто голосно. Тінь здригається, розпливається, ніби вирішуючи, що важливіше: я чи наказ охороняти.

І в цей момент у домі щось клацає.

Не сигналізація. Гірше.

Я відчуваю, як новий контур фіксує вторгнення. Час пішов.

Мені вдається зайти всередину — швидко, майже навмання, крізь бічні двері, які колись знала напам’ять. Усередині пахне пилом і попелом, але під цим — ледь вловимий аромат сушених трав. Мамин.

Я не встигаю нічого зробити. Лише торкнутися стіни, запам’ятати відчуття, відмітити сходи, які ведуть униз — туди, де колись був сховок.

Потім контур стискається.

Біль різкий, чистий. Я падаю на коліно, прикусивши губу, щоб не скрикнути. Магія тягне з мене плату — не кров’ю, не силою, а чимось глибшим. Я відчуваю, як блок у грудях реагує, тріщить, але не ламається.

Мене виштовхує так само різко, як і впустило.

Я опиняюся за огорожею, в холодній траві, задихана, з тремтячими руками. Контур замикається, ніби нічого не сталося.

Але сталося.

Я була всередині.
Маєток мене впізнав.

Я перелазжу через огорожу негарно, незграбно, зачепившись плащем за старий кований шип. На мить завмираю, слухаючи, чи не здійметься тривога, але маєток мовчить. Він завжди так мовчав — навіть у дитинстві. Наче дім умів зберігати таємниці краще за людей.

Трава тут висока, недоглянута, сад здичавів. Нові власники явно не жили тут постійно: фасад підлатали, вікна замінили, але земля пам’ятає старих господарів довше, ніж документи. Я йду не дивлячись на будинок, бо ноги самі ведуть мене ліворуч, до зарослого кута саду. Я не пам’ятаю цього місця головою — зате тіло напружується, ніби я наближаюся до чогось, що колись завдало болю.

Камінь у землі виглядає звичайно. Надто звичайно, щоб бути просто каменем. Я стаю навколішки, відгрібаю вологу землю пальцями, і тоді відчуваю знайоме поколювання — слабке, ледь помітне, але достатнє, щоб серце збилося з ритму. Магія тут є. Стара. Побутова. Домашня. Така, яку не ставлять чужинці.

Плита піддається, коли я торкаюся її долонею. Не силою — згодою. Під нею сходи, вузькі, слизькі, що ведуть у темряву. Я ковтаю страх і спускаюся, притримуючись стіни. Запах тут дивний: не сирість, а щось тепле, майже кухонне. Сухі трави. Віск. Чай.

Підземелля — це гучне слово. Насправді це маленька кімната, схожа на комору, з кам’яним столом і полицями. І… зламаним магічним контуром на підлозі. Я зупиняюся різко, наче вдаряюся об стіну. Контур не захисний. Не сховок. Це щось інше. Відсікання. Приглушення. Таке ставлять не на ворогів — на тих, кого хочуть уберегти будь-якою ціною.

Я не пам’ятаю самого ритуалу. Але коліна раптом тремтять, а в горлі з’являється присмак заліза, ніби тіло згадує замість мене.

На полиці, між банками з висохлими корінцями, лежить зошит. Простий. Затертий. Я впізнаю його одразу, ще до того, як торкаюся. Мамин почерк — округлий, трохи нахилений, з дрібними завитками там, де вона забувала стримуватися.

Я сідаю просто на підлогу і гортаю сторінки. Рецепти. Побутові чари. Нотатки про погоду, про врожай, про те, як заспокоїти дитину після нічного жаху. А потім — рядки, від яких у мене холоне всередині.

«Одну сховали в тиші. Другу — в забутті. Якщо читаєш це — значить, я не встигла. Пробач.»