1

Дорога до маєтку Верденів виявляється коротшою, ніж я пам’ятаю, і водночас — нескінченною. Ніби простір сам не хоче пускати мене далі, тягне кроки, зволікає, змушує згадувати те, що я роками намагалася не чіпати.

Я впізнаю поворот ще здалеку. Старий камінь-орієнтир, трохи завалений убік, наче втомився стояти рівно. Колись ми з сестрою сперечалися, хто перший добіжить до нього. Вона завжди вигравала.

Маєток постає з туману несподівано — не руїна, не привид, а цілком живий, доглянутий, з новими воротами й чужими гербами. Я зупиняюся різко, ніби мене вдарили в груди.

Чужий.

Це перше слово, яке приходить у голову.
Не зруйнований — переписаний.

На воротах — знак іншої гілки роду. Я впізнаю його не одразу, але впізнаю. Хтось узяв те, що лишилося після нашої загибелі, і зробив вигляд, що так було завжди.

— Стій, — каже охоронець, виходячи наперед.

Їх двоє. У формі, з родовими нашивками, без жодного сумніву в очах. Вони тут на своєму місці. А я — ні.

— Це приватна власність, — додає другий, навіть не дивлячись на мене як слід.

— Я… — починаю і зупиняюся.

Ким я є для них?
Колишньою спадкоємицею? Привидом? Помилкою в реєстрах?

— Моє ім’я Аліса Верден, — кажу зрештою. — Я хочу увійти.

Охоронець дивиться на мене уважніше. Не з подивом — з професійною холодністю.

— Тут більше не живуть Вердени, — відповідає він. — Маєток належить іншій гілці. Якщо у вас є запит — звертайтеся офіційно.

— Це мій дім, — слова виходять тихі, але тверді.

— Був, — поправляє він. — Прошу вас відійти від воріт.

Магія контуру легенько тисне на груди, ненав’язливо, але чітко. Вона не визнає мене. Або визнає — і не пускає свідомо.

Я стою ще кілька секунд, чекаючи… не знаю чого. Знаку. Болі. Будь-чого, що скаже: ти тут не дарма.

Нічого.

Я відвертаюся першою.

Таверня в селищі виявляється такою ж, як і всі подібні місця: низька стеля, запах гарячого хліба й чужих історій, які тут залишають на ніч. Господиня дивиться на мене з цікавістю, але без зайвих питань — я вдячна їй за це.

— Кімната на ніч, — кажу. — Можливо, на дві.

Вона киває.

Я сідаю біля вікна, звідки видно дорогу до маєтку. Звідси він здається меншим, майже нешкідливим. Але я знаю — це неправда.

Я не приїхала сюди за спогадами.
І не за правом власності.

Я приїхала по відповідь, яку в мене забрали раніше, ніж я навчилася ставити питання.

І якщо дім мене не пускає — значить, хтось дуже не хоче, щоб я згадала, ким була насправді.

Я стискаю пальці навколо чашки з гарячим настоєм і вперше за весь день дозволяю собі подумати:
Добре. Тоді почнемо інакше.

У таверні поступово стає голосніше. Хтось заходить із холоду, струшує сніг із плаща, хтось сміється над надто гучним жартом. Я сиджу біля вікна, але вже не дивлюся на дорогу — у відбитті скла проступає інше: обличчя, яких я не знаю, і тінь маєтку за моєю спиною.

— Не місце для самотніх вечерь, — каже хтось поруч.

Я здригаюся й обертаюся. Чоловік років п’ятдесяти, з обвітреним обличчям і важкими руками, сідає за сусідній стіл, не питаючи дозволу. Не нахабно — радше по-сільському просто.

— Перепрошую, — кажу я. — Я не…

— Та я не заважаю, — махає він рукою. — Просто давно тут нікого нового не бачив.

Він дивиться на мене уважно, але без впізнавання. Наче шукає знайомі риси — і не знаходить.

— Проїздом? — питає.

— Майже, — відповідаю я після паузи. — Їду в сусіднє містечко. Хочу відкрити там невелику практику. Побутова магія.

— О, — він схвально киває. — Зараз це в моді. Люди ліниві, а маги зручні.

Я посміхаюся. Трохи. Настільки, щоб не виглядати підозрілою.

— Просто… — я роблю вигляд, що вагаюся. — По дорозі побачила маєток. Гарний, але якийсь… дивний. Він завжди був таким?

Чоловік хмикає й ковтає ковток пива.

— Дивний — то ще м’яко сказано.

Я не підганяю. Нехай сам захоче розповісти.

— Колись він був проклятий, — продовжує він, ніби згадуючи, чи варто говорити далі. — Вердени там жили. Стара шляхта. Не з тих, що лізуть у політику, але з магією… специфічною.

Моє ім’я він не вимовляє. І не дивиться на мене.

— А що з ними сталося? — питаю я так, ніби мені байдуже.

— Кажуть, пожежа, — він знизує плечима. — Магічна. Уночі. Дві дівчини. Одна — загинула. Інша… — він замовкає, чухає підборіддя. — Інша ніби теж. Але тіла так і не знайшли.

Я стискаю пальці під столом.

— Ніби?

— Ну так. Документи закрили швидко. Надто швидко, як на сільську трагедію. А вже за рік маєток переписали. Навіть чистити не стали, просто поставили новий контур. Сказали — для безпеки.

— А нові власники? — питаю я.

— Родичі. Далекі. Дуже зручні родичі, — хмикає він. — Тільки от люди казали, що вночі дім не приймає їх. Магія там стара. Вперта. Вона не любить, коли її переписують.

Я киваю, ніби почула цікаву байку.

— А діти? — виривається в мене. — У тих… Верденів. Їх хтось бачив після?

Чоловік дивиться на мене уважніше, ніж раніше. Але все ще — без упізнавання.

— Ні, — каже він повільно. — І це найгірше. Бо діти зазвичай повертаються. Хоч тінями. А там — порожньо.

Він допиває пиво й підводиться.

— Не раджу вам затримуватися тут надовго, — додає вже на ходу. — Особливо, якщо маєте справи з магією. Ця земля пам’ятає більше, ніж варто знати.

Я залишаюся сидіти, дивлячись у чашку, де давно вистиг напій.

Одна загинула. Інша — ніби теж.

Я була живою помилкою в чужих звітах.
А сестра — зручною смертю.

І раптом стає ясно: якщо я хочу відповіді, мені доведеться увійти в дім, який мене не пускає. Або знайти того, хто наклав на нього нові замки.

Я підводжу погляд до вікна. У темряві маєток ніби дивиться у відповідь.