5 (3)

…Вона не прогадала, Люціан Стейн дійсно прийшов. Цього разу він був без Акселя Скольда, влаштувався в кутку кімнати, подалі від фортепіано. Поруч з ним сіла незнайома мені жінка, одна з гостей, теж напівельфійка. Вона зрідка нахилялась до Люціана, щось казала йому, але той майже не зважав на її спроби заволодіти його увагою та видавався цілком байдужим.

Беатріче зайняла вільне місце неподалік, але, на щастя, не наважилась нав’язувати співакові свою компанію. Зібралось ще кілька гостей, і більшість з них, наскільки я знала, не були пов’язані зі співом.

Останнім прийшов Адам. Він сів найближче до мене, сперся ліктями на спинку стільця попереду, вільного від відвідувача, і дивився на мене, так уважно, що від цього аж ставало незручно. Напевне, мені б слід попросити його так не витріщатися?

– Що ж. вітаю всіх. Мене звати Ребекка Тьєр, і я буду навчати вас вокалу, – невпевнено почала я. – Сподіваюсь, всі ми отримаємо задоволення від цього заняття. Одразу хочу попередити, що ніхто не чекає від вас професійного співу одразу ж, для початку потрібно лише перевірити можливості голосу та свій потенціал. Скажіть, будь ласка, хто з вас пробував уже співати? Можете підняти руки чи… Чи розповісти?

Кілька рук піднялось в повітря. Ні Адамової, ні Люціанової серед них не було, зате жінка поруч зі Стейном аж потягнулась вгору.

– Люціане, – не втрималась я, – я думаю, за вас на концертах співає все ж не фонограма.

– Ну так, – Адам озирнувся на нього, – в Легері не настільки гарно з технікою, там явно доводилось співати наживо.

– Хтозна, хтозна, – хрипкувато озвався напівельф. – Я справді вмію співати, але не зараз. Зірвав голосові зв’язки. Це нівелює досвід. Тож я радше просто послухати.

– Зрозуміло. Постараємось вас не перевантажувати. А ви, Адаме? – звертатись до нього на «ти» при свідках я не зважилась, відчувала, що це буде неправильно.

Він мовчки заперечно похитав головою.

– Не пам’ятаю, щоб колись співав.

Отже, все ж амнезія, про яку розповідала Есме, є? Або Адам не співав взагалі ніколи і йому нема що пам’ятати.

– Що ж, досвід у всіх різний, тож давайте почнемо з найпростішого? Розігріємо зв’язки. Давайте, підводьтеся, стаємо в коло… Найперша вправа, яку я зазвичай практикую зі своїми учнями: гудіти, як джміль. Поїхали?..

Гості не опиралися. Можливо, хтось і не хотів мукати, гудіти і гарчати, відтворюючи звуки різних тварин, але це справді допомагало розігріти горло і не зірвати його після першої ж більш-менш високої ноти. Хтось виконував завдання впівсили, хтось навпаки дуже старався. Жінка поруч з Люціаном старалась більше всіх, але виходило у неї паршиво.

Здається, про свій музичний досвід вона просто збрехала.

Після розспівки ми перейшли до базової техніки. Я розповідала, як брати ноти, не зриваючись на крик, як дихати животом, не напружувати голос надміру та потрапляти в ноти. Зрештою, коли всі, хто взагалі бодай намагався слухати, зрозуміли, що їм робити, ми взялися вивчати першу пісню.

Я сподівалась взяти щось дуже базове, але, як на зло, в голову лізли або дитячі пісні, або творчість Люціана Стейна.

– Думаю, дивно буде, якщо ми візьмемо вашу пісню, Люціане. Вам явно не сподобається, – нервово всміхнулась я, здавшись у боротьбі з власною пам’яттю.

Він знизав плечима.

– Чом би й ні? Мені подобається, коли співають мої пісні. Тільки треба обрати, що саме будете співати.

– Ну… – я замислилась. – Потрібно щось таке, що буде простіше зрозуміти і виспівати. Яку свою пісню ви вважаєте однією з найпростіших?

– «Тінь страху», – одразу відказав Люціан. – Мені завжди найлегше дається. Там речетативи, не треба виспівувати ноти.

Зате потрібно співати швидко, тримаючи ритм, і тримати настрій, і в кінці довжелезна нота без супроводу музики.

Так, не слід було його запитувати.

– Давайте «Тінь»! – звісно, Беатріче підтримала свого кумира. – Вона така гарна! І я знаю всі слова. Хтось ще?..

Знавців виявилась аж половина присутніх. Для інших Люціан швидко записав куплети на папірці. Листочок швидко опинився в Адамових руках, і над ним нависло одразу двоє чоловіків і одна симпатична пухкенька демонороджена.

Я добре знала музику і заграла. Люціан підхопив першим, але співав тихо-тихо, явно бережучи горло. Всі інші підхопили. Бадьорий речетатив захопив всіх, люди хитались в ритмі пісні, вибивали рукою на коліні, замість барабанів, потрібну музику. Дивовижно, але вийшло навіть гарно.

Нарешті настала остання нота. Я обірвала музику, розуміючи, що її ніхто не витягне, і здригнулась, почувши чоловічий голос. Трохи хрипкуватий баритон бринів на одному рівні, виспівуючи завершення пісні, і я на мить відчула себе в повітрі, ніби лечу на драконі, і довкола мене лише небо, а в душі не лишилось ні страхів, ні болю, нічого…

Я кліпнула, змушуючи себе повернутись в реальність, і втямила: співав не Люціан.

Адам Карвер.