4 (3)

Про те, щоб просто, безцільно йти кудись, більше навіть не йшлося. Я поспішив до кабінету Есме.

Якщо потрібна інформація, саме там буде її простіше за все здобути.

Двері вона зачиняла, але я мав запасні ключі. Власник же. Ніколи ними не користувався – як вона вважала, – але мав. І знав, де знаходиться стелаж з особистими справами гостей. Стоси різнобарвних тек з маленькими помітками на корінцях…

Тонка тека з іменем «Люціан Стейн» нарешті опинилась в моїх руках. Я знав, що мати зберігає досьє на кожного свого відвідувача, але не міг позбутись відчуття, що тримаю скарб.

– Хто ти? Тебе я справді не пам’ятаю. Що ти накоїв, доки я спав? – промурмотів я. – Ну ж бо?

В теці виявилось всього кілька листків паперу. Історія гурту «Люц-і-Фер», фотографія усміхненого Люціана з двома демонородженими і саймелкою. На наступному фото він стояв вдвох з Акселем Скольдом, близько-близько, і косився на нього, не помічаючи оточення. Далі коротка біографічна довідка: син президента Саору, відомий співак, певний час брав участь у концертах на честь батьківської політичної кампанії…

– Легерський співець, – прочитав я вголос коротку біографічну витримку. – Один з перших представників сцени та саорського бомонду, що публічно висловився на користь воскреслого Імператора-Сонця, Йєрана Лундберга. Дехто називає спів Люціана чарівним, хтось каже, що він має вміння сирен з казки, здатний зачарувати і змусити змінити напрям думок. Звісно, фактів підтвердження такого глобального впливу чар голосу немає, з магічної точки це вважається неможливим. Успіх Люціана Стейна, радше за все, лише суміш вдалих політичних союзників та великої харизми…

Співець. Що б там не писали в статті, вони помилялися. Голоси, здатні так впливати на натовп, існують. Мій брат був одним зі співців, і його магія була неймовірно потужною.

Я думав, таких більше не існує.

Долоня мимоволі потягнулась до власного горла. Можливо, я помиляюся. Те, що у мене і у Яна був дар переконання голосом, не означає, що інші теж пронесли його крізь віки. Люціан Стейн тоді мав би народитися від дріади і мати…

– Сестра-близнючка, Вівіан Аралі, – прочитав я вголос наступний шматок біографії, – каже про свого брата… Прокляття!

В нього була близнючка. І Люціан Стейн цілком міг виявитися напівдріадом. Згадувалось лише про його батька, Люціуса, а хто там матір – невідомо.

Я запхав папку на місце і зачепив іншу, трохи товстішу, багряну. Папери розлетілися по підлозі, і я кинувся їх збирати.

До рук потрапила фотографія Рубі Тьєр. Це її особова справа? Так, зрозумів я, сортуючи документи, її, і моя матір явно дізнавалась про Рубі багато.

Кілька записів було присвячено її натягнутим стосункам з матір’ю, величезний запис – тому, що Рубі навчає дітей вокалу, і про аномалії, які було зареєстровано під час її співу.

Але зацікавило мене не це.

– То от ти хто, – прошепотів я. – Вершниця дракона. От чому я відчуваю від тебе таку енергію. Ти справді маєш відношення до драконів…

Мої руки тремтіли. Рубі не знайшла собі драконячої пари, але встигла просочитися магією понад міру. Вона не була небезпечною, звісно, якщо правильно підійти до використання її дару, але виявилась надчутливою до драконячого впливу.

Отже, і до мого буде.

Я підібрав останній документ з папки і витріщився на малюнок. Дуже реалістичний, ніби якась кімната. Судячи з мармуру, вона десь тут, у готелі, але я ніколи не був в цьому місці.

– Які ще в тебе є секрети, матусю? – промурмотів я, ховаючи малюнок у внутрішній кишені піджака.

Я запхав теку назад, намагаючись не витріщатись на напис «Ребекка Тьєр» на корінці, і саме вчасно, бо двері відчинились, і в кабінет зайшла мама.

– Адаме? – вигнула брови Есме. – Що ти тут робиш?

– Шукаю бланк з харчовими вподобаннями наших гостей, – відповів я заготовлену брехню. – Я перестрів дорогою Люціана Стейна, і він попросив подбати про їжу, бо зголоднів з дороги. Зазвичай у зірок такого рівня є специфічні вподобання, не хотілось би подати бозна-що.

– О… Тобі треба було сказати мені, звісно, я б все знайшла, – видихнула мама. – Ти бачився з паном Стейном? І… Як він тобі?

Я знизав плечима.

– Напівельф як напівельф. Хоча можу зрозуміти, чому за ним так бігають дівчата. Він гарний і, здається, доволі приємний.

– Кажуть, мов магніт, – мама випробувально дивилась на мене.

– Не помітив такого, – хитнув головою я. – Явно перебільшують.

Вона втішено кивнула.

– Так. Звісно. Ось, віднеси на кухню.

Я забрав потрібні записи і вислизнув з кабінету.

Нічого, таємницю Люціана я ще розгадаю. І… Хоч я й намагався відігнати геть цю думку, але зараз, здавшись, пообіцяв, що і Рубі Тьєр не випущу з виду.