4 (1)

Адам

Готель «Дракони», величний і незрівнянний, створений з мармуру, дерева та скла, схований в Долв’єнському лісі від людського ока, нарешті відчинив свої двері перед гостями. Я, власник, мусив поводитись відповідним чином: всміхатися кожному з гостей, особливо тим, хто мав найбільше грошей, та спостерігати за персоналом, аби вони не схибили. Адже це вперше після тривалої перерви, коли «Дракони» відчиняють свої ворота для гостей. До цього готель працював з дуже обмеженим колом осіб за попередніми запрошеннями, та й зараз теж дуже дбав про те, щоб лише видатні особи і ті, кому це справді потрібно, опинилися в його стінах…

Брехня. Гіршої я в житті не чув.

– Ти в порядку? – Есме торкнулась мого плеча. – Ти вже п’ять хвилин стоїш, майже не кліпаючи, і дивишся в одну точку.

Я ненавидів, коли вона наближалась до мене. Ненавидів пам’ятати, що вона не та матір, яка дарувала б любов з дитинства, а та, що зникла з нашого з братом життя, розчинилась в повітрі, коли ми були малими, щоб залишити в Яні зерно облуди і штовхнути його на шлях, з якого не повертаються.

– Так, мамо, я в порядку, – озвався я, не повертаючись до неї. – Просто стежу за тим, як працюють наші дівчата на рецепції.

Рубі і Беатріче справлялись непогано. На другу, щоправда, я майже не звертав уваги; вона видавалась мені настільки пересічною, звичайною і чужою, що я б подумав, що це якісь маскувальні чари, якби для них був сенс.

Або якби мене було просто обманути звичайною людською магією.

Рубі…

З Рубі Тьєр щось дуже не так, і як би я не старався, відшукати відповідь на питання, що ж саме, не зміг би. Принаймні, поки що. З тієї самої миті, як я побачив її, відчув, як сила, схована глибоко в мені, прокидається, мов той звір, і проситься назовні. Я ніби вмить з себе-звичайного перетворився на носія велетенського дракона.

Ні, те, що наповнювало мене зсередини, драконом в прямому розумінні не було.

На жаль.

Краще б ним.

– Адаме, – Есме тепер торкалась мого зап’ястка, ніби не помічаючи, що мені понад усе хочеться відштовхнути її і розірвати контакт, – я знаю, що ти важко переживаєш своє забуття, але тобі потрібно бути трішки стриманішим. Я сподіваюсь, ти все-таки дозволиш бідолашці тут працювати.

Я повернувся до неї. Ясні мамині очі зараз були сповнені прохання і любові, і до горла підкотив клубок огиди. Брехлива, облудлива…

«Якщо тобі не мариться», – підказав тихий голос в голові, але я відмахнувся від нього, як завжди. Я добре знав, що моє минуле було правдою, як би матір не намагалась його знищити.

– Вона така тобі важлива? – гмикнув я, намагаючись не дивитись на Рубі надто виразно, не впиватись в неї очима, аби це справді не стало зовсім вже підозріло. – Ця панянка Тьєр? Що ти готова переступити через бажання свого сина і, як ти сама мене переконала, власника цього готелю?

– Мені дуже шкода, що ти не пам’ятаєш нічого з нашого минулого, – Есме похитала головою. – Але це не причина бути жорстоким до мене. Чи до неї.

– Я не жорстокий.

– Беатріче сказала мені, що ти прийшов сьогодні до неї в кімнату і був з нею один на один. Що вона виглядала наляканою.

Я закусив губу, долаючи спалах люті. Отже, Беатріче уже знайшла спосіб докладати моїй матері про мої пересування. Треба бути з нею обережнішою. Коли ми зіткнулись, мені не здалось, ніби ця дівчина одразу поспішить розносити чутки довкола.

Що ж, можливо, я дуже сильно помилився щодо неї.

– Я зайшов до Рубі, щоб попросити її зайняти місце на рецепції, – відповів я матері. – Не більше. Просто застав її в непідходящий момент, і ми захопилися розмовою. Напевне, збоку це виглядало дещо лячно, але, запевняю тебе, нічого такого не трапилось. І Ребецці точно нічого не загрожувало з мого боку.

– Чому ти так проти її присутності тут?

Я згадав, як вперше побачив її, вбрану в простий, м’ятий одяг, напівсонну після важкої дороги, яку вона явно провела під чарами, аби не запам’ятати зайвого, зі скуйовдженим світлим волоссям. Зараз, працюючи за стійкою, Рубі виглядала зібраною і серйозною, але за цими фальшивими усмішками і лагідним тоном проглядало щось набагато більше.

– Адаме… – матір нагадала про себе, знову стискаючи мою долоню, ніби ми обов’язково мали торкатись одне одного.

Я нарешті не стримався та відступив від неї на кілька кроків.

– Тому що вона сказала, що планує тут бути педагогом з вокалу. Я вже багато разів казав тобі, що не співатиму знову. Я навіть не пам’ятаю нічого, що відбувалось в моєму житті до пробудження! І співу там нема місця.

– Ти колись дуже гарно співав, Адаме. Я розумію, якщо ти не захочеш… вона просто займатиметься з іншими. Добре?

– Добре, – прогарчав я. – Тебе неможливо переконати. Але я з нею не працюватиму!

Насправді я збрехав. Мені було плювати, що збиралась викладати Рубі Тьєр. Я відчув в ній магію, якої тут не повинно бути, і відчайдушно намагався позбутись джерела небезпеки. Не вийшло.

І, звісно, я сказав неправду і в іншому. Забуття так і не торкнулось мене.