3 (4)

Продовжувати розмову я не стала. Відвернулась від Карвера і побігла сходами донизу. Невисокі підбори туфель вистукували рівномірний ритм спочатку по дерев’яному паркету, потім по мармуровій зоні. Я йшла швидко, але впевненості цьому крокові не вистачало.

– Так біжиш, ніби за тобою женуться тіні Претемного Лі, – фиркнула Беатріче. – І за п’ятки кусають.

– Якщо вірити новим теологічним працям і отому мюзиклу, що давали в столиці, Претемний Лі зовсім навіть не злий бог, і його Тіні нікого не кусають, – заперечила я. – Мене відправили тобі допомагати. Приймеш в компанію?

– Само собою, – кивнула вона, широко всміхаючись. – Будеш заповнювати анкети. Або вітатися з гостями. Який у тебе почерк?

– Препаскудний, але можу старатися писати рівно.

– Можливо, ти будеш заповнювати анкети в електронному вигляді, – дівчина поплескала по боці великий, важкий монітор, значно громіздкіший за всю сучасну техніку, до якої я так звикла. – Тільки постарайся не наробити помилок, бо потім будемо мати чим зайнятися, поки це все виправлятимемо.

– Так, шеф. Вже роблю.

Беатріче весело розсміялась, але в одну мить стихла. Зайшли перші відвідувачі, і вона натягнула на обличчя широку привітну усмішку.

Я теж мусила всміхатись на всі тридцять два зуби, але після складної ночі це давалось складно. Треба було тримати себе в руках і гарно привітати всіх гостей, але я не могла. Ніби щось заважало.

Власне божевілля, от що постійно мені заважає. Можливо, мама все-таки права. Не в тому, що спробувала силоміць запхати мене в лікарню і винайняла медбрата, який намагався прокрапати своїй пацієнтці гидоту невідомого походження, звісно, але в тому, що…

– Господи боже, Життя і Смерть, – запищала раптом Беатріче. – Це він, це ві-і-і-ін! Дивись! Господи, вони ще й вдвох! О Прествілий Валлоа! Сам Люціан Стейн, уяви собі!

Я підняла погляд, реагуючи на її релігійну какофонію, і побачила, як до мармурової зали заходить два напівельфа. Вони обидва були привабливими: високі стрункі брюнети з блідою шкірою, але притому геть не схожі одне на одного. Ще й обидва зеленоокі, хоч і відтінок очей різний.

І, звісно, я бачила їх обох – складно не бачити і не чути соліста і басиста найкращого, найпопулярнішого саорського рок-гурту.

Але… В житті вони дуже відрізнялися від того, що я споглядала на екрані. Аксель Скольд, бас-гітарист, здався мені холоднішим, дещо відстороненим. Зате Люціан нагадував ясне сонце, від якого неможливо було відвести погляд.

Тепер зрозуміло, звідки в нього стільки прихильниць. Напівельф ніби створював довкола себе неймовірну ауру привабливості, а коли подарував мені широку, на всі тридцять два зуби, усмішку, я ледь не розплавилась.

Беатріче, судячи з того, як вона охнула-пискнула десь біля комп’ютера, забачивши свого кумира, взагалі жодного слова видати не могла.

– Добридень, – саорською звернулась я до чоловіків. – Вітаємо вас у готелі «Дракони». Ви бронювали номер?

– Люкс на ім’я Люціана Стейна, – голос напівельфа звучав трохи хрипко, і я зрозуміла, що Люціан вмудрився десь посадити зв’язки.

Я нахилилась до Беатріче. Запис в системі був. Намагаючись діяти за стандартною процедурою, яку я знала лише з фільмів, я попросила документи у Люціана, зняла ключі з гачка, звірила дані. Тоді простягнула їх Стейнові і завмерла, згадавши про Акселя.

– Пане Скольд, ви винаймали номер?..

– Ми разом, – Аксель опустив руку Люціанові на плече. – З метою економії.

Ми з Беатріче перезирнулися. Гурт Люціана Стейна заробляв більш ніж достатньо, щоб придбати цей готель, якщо адам його продаватиме. І це якщо не згадувати, що справжнє прізвище Люціана – Альварінн-Берк, і він – син нашого президента.

– Звісно, – Беатріче підвелась. – Але мушу вас попередити, що в номерах люкс такого типу передбачене лише одне ліжко, королівського розміру. Якщо вам знадобиться додаткове, то ми можемо перемістити чи…

– Нічого не потрібно, – Люціан хитнув головою. – Гурт як одна сім’я, і зараз ми без нашої половини, тож точно помістимось.

– Крім того, там має бути диван, – підморгнув Аксель. – Якщо раптом ліжко королівських розмірів виявиться незручним. Дякую за допомогу.

Він забрав ключі.

– Карток тут нема? Все аж так несучасно? – поцікавився Аксель.

– Ми підтримуємо конфіденційність наших клієнтів і дбаємо про їх безпеку, а це погано комбінується з сучасними технологіями, – пояснила Беатріче.

Напевне, мені треба почитати якусь брошуру чи що, аби знати, як правильно відповідати. Бо зараз я могла лише всміхатись, як дурна, і усвідомлювати, що працювати тут буде геть непросто.

І не тільки через іменитих гостей і відсутність звичного зв’язку. Навіть зараз я відчувала на собі погляд Адама Карвера…