3 (3)

Коли за десять хвилин, висушивши голову і перевдягнувшись в багряну уніформу, що дарувала відчуття захисту, я вислизнула до коридору, Адам чекав там. Бравада дещо зникла з його обличчя, і на вустах грала легка усмішка.

Він стояв, притулившись до стіни, і зробив крок мені назустріч, щойно я вийшла назовні. Напевне, хотів щось сказати, але я випалила першою:

– Я думаю, нам слід забути цей епізод, просто викреслити його з голови, і зробити вигляд, ніби нічого не сталося. Гаразд?

– Так, гаразд, – знизав плечима Адам. – Я згоден. Вийшло доволі незручно, – він продовжував виразно дивитися на мене, і я ніяк не могла зрозуміти, чи хоче він додати щось ще, чи чекає, доки я сама заговорю.

Я стояла, міцно стиснувши вуста. Нехай і не сподівається витягнути з мене відповідь, принаймні, поки що.

– Власне, я зайшов з робочих питань.

– Так?

«Та невже? А не з питань мого звільнення?» – хотіла я сказати насправді, але проковтнула ці уїдливі слова, стерла їх силою волі зі своїх вуст. Не варто дражнити того, хто збирається платити мені зарплатню.

Есме сказала, що саме Адам – володар «Драконів», як би це насмішливо не звучало. В нашій країні так себе може тільки президент назвати, і то не буде, а тут якийсь власник готелю з правильною назвою…

Головне не почати знову думати, наскільки Адам схожий на дракона. Не допускати цієї думки, не дати їй вкорінитися в моїй голові. Геть! Я не дозволю.

– Так, – кивнув Карвер. – У нас проблема на рецепції. Дівчина, що мала працювати там з Беатріче, відмовилась приїжджати.

– З нею ви теж проводили виховну бесіду?

Він виразно кахикнув.

– Пробачте, – зніяковіла я, але майже одразу уїдливо докинула: – Просто хотіла дізнатися, наскільки я унікальна.

– Ні, я більше ні з ким не проводив виховну бесіду. Від жодної людини з усіх тут присутніх не тягне так сильно духом смерті.

Я застигла як вкопана.

– Чим?..

– Нормальне явище для тих, хто має справу з драконами або з хворими, від цілителів ще так часто пахне. Ви з їх числа?

– Ні, – відказала я.

– Дивовижно. Якщо не брешете, звісно. Тож, ні, я нікого іншого не просив покинути це місце, але здебільшого тому, що інших не винаймають викладачами з вокалу, і магія у них більш характерна для їх професій, якщо вони взагалі її, звісно, мають. З вами ж картина відверто не сходиться. Та дівчина просто передумала їхати до Долв’єну, можу її зрозуміти. Жити без інтернету – жахливо.

Я повернулась до нього і запитально вигнула брови.

– Без інтернету?

– Звісно. Моя матір забула повідомити цей чудовий нюанс? Ну звісно, навіщо про це говорити. Вона завжди впускає «незначні деталі», – Адам зобразив лапки пальцями. – Нехай ми і доволі близько до фаргосського кордону, і тут мало б працювати покриття Білого Союзу, Долв’єн – магічне місце, і воно належить ельфам, ще й самим консервативним з усім. Саме тому усі сучасні, гм, енергетичні канали блокуються. Аби комусь подзвонити, треба від’їхати, і далеко, інтернет – так само. Тут працюють комп’ютери, але винятково в межах локальної мережі. Це значно спрощує організацію роботи.

– Зрозуміло, – похмуро кивнула я. – Що ж, постараюсь адаптуватися. Але доволі дивно. Я так розумію, це дороге місце. Відвідувачі добровільно погоджуються відмовитися від зв’язку?

– З великим задоволенням, як я розумію, – підтвердив Адам.

Дивина. Проте, можливо, у них соцмережеві детокси. А я…

Та кому мені дзвонити? Матері? О ні, з нею на зв’язок я ще нескоро вийду, та й взагалі, зараз настрій був такий, що краще б очі мої її не бачили.

Друзів я не мала. Увесь світ, здавалось, відчував стосовно Рубі Тьєр лише одну емоцію: цілковиту байдужість, і здебільшого мене це навіть влаштовувало.

Звісно, певною мірою, бо, коли мама починала аж надто захоплюватися своїми виховними заходами, хотілось би мати якийсь захист. Але, на жаль.

– То що, ви допоможете Беатріче сьогодні за стійкою? – повернувся до свого питання Адам. – Я знаю, що це не постійна ваша робота, і у вас є інші обов’язки, але вони поки що не затребувані, а Беатріче не впорається сама під час реєстрації гостей. За кілька годин будуть майже всі.

– Так, звісно, – кивнула я. – Допоможу. Вже йду туди. А оплата…

– Буде додаткова.

Завжди б так легко погоджувався.

– Рубі? – гукнув він, коли я вже встигла спуститись на кілька сходинок нижче. – Що вам снилось вночі, що було в кошмарах?

– Дракони, – видихнула я швидше, ніж зрозуміла, що не варто було зізнаватися.

Адам сумно всміхнувся, і я зрозуміла, що це саме та відповідь, яку він очікував і водночас не хотів почути.