3 (1)

Рубі

Я прокинулась від власного крику. Горло неприємно тягнуло, в очі ніби насипали піску. Я сіла у ліжку і довго намагалась прийти до тями, зрозуміти, що саме зі мною відбулось. Думки плуталися, і впорядкувати їх було майже неможливо. Як би я не старалась все вкласти, посортувати, все одно, не могла позбутися важкого гудіння десь на рівні підсвідомості. Позбутись його виявилось  набагато складніше, ніж я могла бодай припустити.

Холодна вода трохи виправила ситуацію. Я завмерла під струменями душу, закинула голову назад і просто насолоджувалась відчуттями, аж доки до мене не долинув гучний стук у двері.

Кого там принесло? Есме?

Стук повторювався, впертий і впевнений, і ігнорувати його було неможливо. Я загорнулась у рушник і пішла відчиняти, намагаючись не зважати на те, що з мокрого волосся скрапували капельки води, спадаючи на оголені плечі.

Однак на порозі була не Есме і не Беатріче, яку я не проти б побачити ще раз. Натомість стояв Адам Карвер власною персоною. Погляд його грозових очей пронизав мене, і я мимоволі зробила крок назад, вмить відчувши, наскільки велику дурницю зробила, коли скористалась всього лиш рушником. Треба було вдягнутись по-людськи. Чим я взагалі думала?

– Доброго ранку, – голос чоловіка звучав уже не так вороже, як при нашому минулому зіткненні, але мені все одно стало не по собі, захотілось сховатися від нього подалі.

Пресвітлий, та я повинна щонайменше вдягнутися, а не витріщатись на нього, як божевільна.

– Що вам потрібно? – вороже озвалась я. – Тобто… Доброго ранку, пане Карвере. Ви щось хотіли? Я не зовсім… Готова до спілкування.

– Я помітив, – кивнув він, але навіть не спробував вийти. – Я чув крики.

– Чули…

– Моя кімната поруч. Поверхом вище. І ви, Ребекко, кричали всю ніч.

Отже, він все-таки запам’ятав моє ім’я. Що ж, вже добре. Або не дуже, бо я зараз воліла зіщулитися до непомітності і втекти якомога далі від цього чіпкого погляду, що нахабно пробирався під шкіру і не лишав мене в спокої ані на мить.

Адам Карвер був небезпечним. Я поняття не мала, що конкретно з ним трапилось, про який напад говорила Есме, але з її сином щось не так. Востаннє я почувалась так…

Поруч з драконами.

Дурнувата думка не залишала мене в спокої ні на мить, доки я витріщалась на нього. Адам підійшов ближче і повторив:

– Ви кричали. Чому?

– Приснився кошмар. Будь ласка, вийдіть, мені незручно. Я, якщо ви не помітили, майже роздягнена.

Губи Адама розтягнулись в ледь помітній усмішці.

– Я помітив.

– Тоді чому ви досі тут?! – обурилась я.

– Бо нам потрібно поговорити.

– Нам нема про що… – я затнулась. Так, «нема про що», якщо я згодна вилетіти з роботи, звісно, але я воліла б її зберегти. Мені потрібне це місце, і я не хочу залишитися без даху над головою. Моя матір явно не прийме мене вдома, принаймні, без довідки з божевільні, та і я не знаю, як вибратися з Долв’єнського лісу без трансферу від готелю. – Це може зачекати бодай кілька хвилин?

Адам підступив до мене впритул. Він простягнув руку, і його пальці, крижані на дотик, ковзнули від мого ліктя до плеча. Карвер підхопив краплинки води з ключиць і довго дивився на мене, ніби намагався розгледіти щось у рисах обличчя.

Я знервовано глитнула. Це було неправильно, максимально неправильно, але страх всередині змінився в’язким потягом. Відірвати від Адама погляд було неможливо.

Ніколи в житті я не реагувала на чоловіків так, навіть якщо вони були настільки ж гарними, як Адам Карвер. Це неправильно. Він не повинен приваблювати мене…

Не настільки сильно. Не зараз.

Він намалював незрозумілий знак на моїй шкірі, а тоді нарешті відняв руку.

 – Есме винайняла вас, прикрившись моїм іменем, хоча могла діяти від свого, – повільно промовив чоловік. – Це не здалося вам підозрілим, Ребекко?

– Вона…

– Все пояснила вам, чи не так? І ви вирішили, що готові залишитися працювати з нею, цією приємною, милою жінкою, яка так дбає про свого сина. Вона розповіла вам казку про те, що хоче мені допомогти, і ви вирішили, що готові прийти їй на допомогу, як вона допомагає вам?

Звідки він знав?

– Забирайтеся геть, Ребекко. Сьогодні прибуватимуть гості. Ви можете сісти в одну з машин супроводу і виїхати. Переконаний, вам не відмовлять. Якщо питання в грошах, то я заплачу за дорогу, повернетесь… Звідки ви, з Лесду? Повернетесь назад у Саор, в свою столицю, і знайдете нормальну роботу.

– Я вам настільки не подобаюсь, – з викликом спитала я, – що ви намагаєтесь виставити мене геть звідси?

Чоловік обережно припідняв мою голову за підборіддя, зазирнув мені в очі.

 – Ребекко, з чого ви взяли? – вигнув брови він. – Навпаки, дуже подобаєтесь. Саме тому я і пропоную вам забратися звідси, поки ще не пізно.