2 (3)

Я так і лишилась стояти на місці, не знаючи, скільки мені так чекати. В грудях розтеклось неприємне відчуття, ніби я зараз вилечу звідси геть, як корок, і навіть оком змигнути не встигну. Але Есме повернулась вже за кілька хвилин, обережно взяла мене за руку і відвела вбік.

– Рубі, нам потрібно поговорити. Не зважай – нічого, що я на «ти»? – на Адама. Я маю дещо пояснити, але це займе певний час…

– Мене звільнено?

– Ні, в жодному разі ні, – похитала головою жінка. – Ми поговоримо і все з’ясуємо, присягаюся, і про звільнення не йдеться. В цьому нема твоєї провини, – вона подарувала мені ласкаву, заспокійливу усмішку, але легше насправді від неї не стало. – Треба лише дещо розповісти. Можливо, поки я розберусь з усіма іншими, ти б зайняла кімнату і трохи відпочила?

Я не стала відмовлятися. Хотілось їсти і спати, але шанс прийняти душ – уже величезна розкіш, і я збиралась скористатися нею на повну.

Змивши з себе дорожній бруд та зачесавшись, я сумно глянула на свої речі. Так, привести їх до ладу буде складно. Але в чому ж говорити з Есме? Не можу ж я вийти з кімнати у махровому халаті на голе тіло, це непристойно!

Відповідь знайшлась сама собою. Вже за хвилину жінка постукала в двері і прослизнула всередину. В руках вона тримала стосик одягу.

– Ось форма і дещо особисте. У нас є запас про всяк випадок, і, я думаю, тобі підійде за розміром, – повідомила вона, викладаючи речі на ліжко. – Всіляке буває. Як я вже казала, мені траплялись жінки, що потрапляли в біду. Отже, ми можемо поговорити?

– Просто зараз?.. Тобто, якщо можна, я б воліла вдягнутися.

– Звичайно! Я зачекаю в коридорі.

Змушувати Есме стовбичити там надто довго я не хотіла. Одяг – чистий, новенький, – виявився справді мого розміру, тож я прудко надягнула білизну, потім – форму, бордовий піджак і таку ж спідницю, – запхала ноги в туфлі на не надто зручних для мене підборах і рушила до жінки, намагаючись не надто похитуватися.

Відчуття невпевненості посилювалось щосекунди. Есме справді чекала на мене і жестом звеліла йти слідом за нею. Довелось поспішати, бо ця жінка, вистукуючи гострими шпильками по паркету, рухалась швидко, мов блискавка.

Досвід та сила відчувались буквально в кожному її русі. Я мимоволі замилувалась тим, як вона трималась. Якби ж я так могла…

Тоді б і дракон мене обрав, напевне. Нікому не потрібно незграбне одоробло, яке хитається і не може нічого зробити, як слід.

В коридорі було порожньо, але в готелі вже не панувала тиша. З якихось кімнат долинало тихе клацання, шурхіт, совання – люди розкладали речі. Це тільки я – мов та бідна родичка, що втрапила в таку халепу.

Ще й через рідну матір!

Кабінет Есме виявився доволі просторим та затишним. Вона жестом запропонувала мені сісти, сама вмостилась навпроти, склала руки на колінах.

– Отже, – всміхнулась ледь помітно жінка, – Рубі… Я називатиму тебе так, якщо це не проблема?

– Так, звісно, – легко погодилась я. – Як вам буде зручно. Пан Адам…

– Може, чаю? – перебила мене Есме. – Я б хотіла, щоб ти почувалась комфортно під час нашої розмови.

– Мені достатньо комфортно, і, якщо чесно, затягування робить ситуацію гіршою, а не кращою, – відповіла я. – Будь ласка, якщо ви готові, давайте перейдемо… Безпосередньо до розмови, гаразд? Я не впевнена, що достатньо спокійна, аби чекати.

– Що ж, – Есме важко зітхнула. – На жаль, я не впевнена в тому, що сама достатньо сильна, аби все розповісти…

Серце стривожено забилось в грудях.

– Але гаразд, – вона струснула головою. – Однаково це довелось би зробити, тож… Адам Карвер – мій син.

Я завмерла. Есме виглядала дуже молодою, не старше тридцяти, а Адамові було років двадцять п’ять, тож…

Раптом я згадала нашого президента, напівельфа. Йому, здається, вже за шістдесят, але більше тих самих двадцяти п’яти не даси в жодному разі.

Щаслива раса.

– Адам справді не писав це запрошення, – продовжила Есме. – Його написала я. Мій син – власник цього готелю, але зараз він не в сидах самостійно контролювати всі процеси. Однак у його агресії є певні… Пояснення. Кілька років тому на нього напали. Бандити, в одному з міст. Адам сильно постраждав і має провали у пам’яті, проблеми зі сприйняттям. Його минуле затягнуте туманом.

– О, – я зніяковіла. – Мені дуже шкода.

– Так. Мені це болить, не буду приховувати… Колись він співав, – Есме нервово всміхнулась. – А зараз цього не може. Абсолютно. Я сподіваюсь, що музика зможе повернути його до життя, такого, як було раніше. Тож я винайняла тебе спеціально для Адама, Рубі, і сподіваюсь, що ти погодишся допомогти.