1 (4)

Минула секунда, дві, але нічого не відбулося. Я сподівалась на якийсь спалах, магічне переміщення, на будь-яке втілення божевільної казки, але досі лишалась один на один з демонородженим. Він уже випрямився і насувався на мене, хоч обличчя все ще було викривленим від болю.

– Краще піддатися, – прошипів він майже загрозливо.

– Вас звільнять, і це в кращому випадку, Тут мають бути камери. Нас почують інші пацієнти та медперсонал, і вони знатимуть, що я опиралась, – швидко заговорила я, відповзаючи якнайдалі. – Спиніться, проведіть мене до доктора Руналса, і ми про все забудемо. Нащо вам зайві проблеми?

Демонороджений ніби не почув жодного слова. Його очі заволокло пеленою злості, і він кинувся на мене, мало не гарчачи від люті.

Не знаю, як тіло згадало тренування, від яких минуло уже понад сім років, але я згрупувалась і потрібної миті рвонула вперед, вчіплюючись в його закручені баранячі роги. Шарпонула голову демонородженого вниз, не дбаючи про його шию, і вдарила коліном в ніс, а тоді відштовхнула від себе.

Бігти. Я мусила бігти. Тепер страх штовхав вперед, не лишаючи мені ані права спинитися, ані віри у порятунок. Я вискочила у коридор, зачепилась за поріг, боляче вдарилась долонями об підлогу. Демонороджений уже гримів за спиною, і я зрозуміла, що не можу скористатися основним виходом, там мене і інші можуть спробувати спіймати. Охорона затримає.

Вони повірять йому, а не мені, бо я пацієнтка, а він – працівник, і в нього розбитий ніс. А коли він поставить кляту крапельницю, буде вже запізно.

Застосувати дар я все ще не могла, але бігла тепер щодуху. Піднялась на кілька поверхів вище, вискочила на дах клініки. На щастя, запаморочення минулося, тепер я почувала себе значно краще. Змогла відшукати пожежну драбину.

Тепер лишилось тільки спуститися донизу і… Я поняття не мала, що робити. Спинити перехожих, попросити викликати поліцію?

Як мама могла так зі мною вчинити?!

Думки змішувалися, але я не піддавалась цьому хаосові, просто злізала донизу, відчайдушно чіпляючись за рештки здорового глузду. Нарешті ноги торкнулися асфальту. Я тільки зараз усвідомила, що боса. Зате в джинсах та футболці, очевидно, мама вирішила мене не перевдягати. Взуття лишилось у палаті чи вдома?

Телефону в кишені не було. Я роззирнулась, зробила кілька невпевнених кроків…

– Ребекка Тьєр?

Я здригнулась та озирнулася. За моєю спиною стояла вбрана у чорний брючний костюм висока рудокоса жінка. Її волосся переливалося під сонцем, вигравало золотими і мідними відтінками. Незнайомка нібито була людиною – круглі вуха, ніяких рогів чи саймельських очей, – але статуру мала ельфійську, була високою та тендітною.

– Хто ви? – спитала я хрипко.

– Мене звати Есме, – представилась жінка. – Я від Адама Карвера. Ви прийняли його запрошення, активувавши мітку на листі, чи не так?

– Що? А. Так, – виявляється, треба було лише трошки почекати. Або вона не могла зайти в лікарню? В голові все плуталося, але я була рада жінці. Вона принаймні не з лікарні. Якщо не примарилась мені, звісно.

– Я щиро рада, що ви відгукнулися на наше запрошення і вирішила працювати в готелі «Дракони». Ви готові до переміщення?

– Вибачте, я… – що сказати, пояснити, що це я від відчаю? А що, як мене повернуть назад? – Знаєте, це було дуже несподівано. Я не чекала, що ви так відреагуєте, і подумала, що це чийсь жарт. Я не надто відома співачка…

– Син одного з близьких друзів Адама був вашим учнем, – пояснила Есме. – Вас дуже хвалили, і ми вирішили, що звернутись до вас – чудове рішення. Нашому готелю потрібен педагог з вокалу, відкритий до особливостей гостей. Мова йде про закритий готельний комплекс на території Долв’єнського лісу…

– Де? – я здивувалась. – Хіба це не ельфійські території? Я людина!

– Останнім часом вони більш відкриті до співпраці, – спокійно відповіла жінка. – Ми можемо обговорити вашу заробітну плату, проте вона коливатиметься приблизно на рівні двох тисяч вайсерів на місяць плюс проживання, їжа та страхові медичні виплати. Додаткові послуги передбачають доплату…

Це були скажені гроші. Звісно, тільки божевільна відмовиться під подібної зарплати. А я не божевільна. Сподіваюсь.

– Але вирушити потрібно вже зараз. Я, на жаль, не можу чекати довго, – закінчила жінка.

– Я… Так, я розумію, але… – думки плуталися. – Я без речей. І у мене на руці ось це. Це непорозуміння! – я продемонструвала їй браслет, що блокував мою магію. – Однак не впевнена, що це вдасться залагодити швидко.

– Переконана, що наші маги в готелі зможуть його зняти. Про речі ми подбаємо. Тож, якщо ви погодитесь, ми можемо переміститися просто зараз.

Напевне, слід відмовитись. Це було дуже підозріло. Я надто звичайна, аби мене кликали в якесь таке місце. Але нагорі почувся шум, і я була переконана, що розібрала гучне «он вона». Хто там кричить? Той демонороджений?

– Я згодна, – я зрозуміла, що мушу ризикнути. Однаково в мене нема іншого вибору.

– Рада це чути.

Жінка простягнула мені руку, і я вклала пальці в її долоню, сподіваючись, що ця згода захистить мене від свавілля матері. І хоч інтуїція вимагала забиратися геть, я відкинула сумніви.