1 (1)

Рубі

Дракон без вершника летів прямо на людський натовп.

Він каменем падав з неба, і я стояла, задерши голову, дивилась на нього неухильно, не здатна поворухнутися. Слід було тікати, видати свій страх бодай якось, але я завмерла, не здатна зійти з місця, і відчувала, як калатає в грудях навіжене серце.

Дракон наближався. У мене в голові лишилась тільки одна думка: де його вершник? Це могла б бути я. Чому ні? Чому він самотній?

Він відкрив пащу, щоб видихнути потік смертоносного вогню, але натомість вирвався потік чорного диму. Густа магія тіней вигнулась в повітрі, перетворюючись на дрібні хмаринки, і вони закружляли довкола людей, що оточували мене. Засміялась якась дитина, ловлячи одну хмаринку.

– Котик! – запищала моя молодша сестра. – Рубі, дивись, котик!

Я не могла відвести погляду від дракона. Він змахнув велетенськими крилами, вирівняв політ, збурив довкола себе повітря. Велетенський залізний хвіст хльоснув в повітрі над моєю головою, псуючи ідеальну зачіску. Промайнула дурнувата думка, що слід було використати більше лаку. Ніби той лак взагалі мав значення.

Дракон стрімко набирав висоту, а я супроводжувала його важким поглядом.

– Рубі, ти знову? – матір грубо шарпонула мене за плече. – Я так і знала, що тобі не потрібно приходити на парад… Ми негайно рушаємо до лікаря.

– Все в порядку, – відказала я, вириваючись з материної хватки. – Я просто задивилась на дракона. Задумалась, чому він без вершника. Це неправильно.

– Рубі, о Пресвітлий, – простогнала мама, – ти що, не помітила?

– Що я мала помітити?

– Це був залізний дракон. Він і не міг мати вершника. Тобі уже ці кляті лускаті потвори всюди ввижаються. Пан президент ніколи б не випустив вогнедишну тварюку без потрібного контролю на вулицю, – мама фиркнула. – Нарешті бодай хтось не казиться від однієї думки про драконячу міць. Сподіваюсь, вони змінять щось в законах, і Альварінн-Берк затримається ще бодай на один термін.

Я потерла перенісся, намагаючись абстрагуватися від голосу матері. Вона любила просторікувати про політику, особливо про Люціуса Альварінна-Берка, геніального винахідника і героя давньої – принаймні, для мене, бо я народилась вже після, – війни. Це винахід Люціуса, залізні дракони, поступово витісняв живих крилатих у саорському війську, і цьому здебільшого раділи.

Не я. Я взагалі не знала, як до цього трапитися. З дитинства я мріяла про небо, про повітря, і, коли відбирали майбутніх вершників для вишколу, записалася. Дівчат брали рідко, але мені вдалося. Я вчилась, була кращою на курсі, всіма силами намагалась здобути перевагу…

А потім жоден дракон так і не обрав мене своєю вершницею, і мені довелось повернутись до звичайного життя, перекреслити всі мрії, заробляти на гроші співом – нічого іншого я не вміла. У військову сферу не пустила матір.

І ось, двадцять п’ять років, Ребекка – Рубі – Тьєр, цілком марна громадянка Саору, стоїть на параді і витріщається на залізного дракона, сприйнявши його за живого, і намагається не жалітися на свою паршиву долю.

…Мама не вгавала до самого дому. Вона постійно наполягала на тому, щоб я ще раз перевірила голову, переконалась, що дракони не вгризлись надто глибоко. А я ненавиділа лікарів.

– Припини, – спинила її зрештою. – Мам, зі мною все гаразд. Я просто замислилась на параді. Перелякалась.

– Ну гаразд, гаразд, – вона відчепилась, хоча я знала, що це ненадовго. – Слухай, сходи-но, забери пошту, а тоді будемо вечеряти.

Рахунки і рекламні листівки у нашіій поштовій скриньці подекуди лежали місяцями, і я не розуміла, з чого б то раптом спускатися заради них аж з сьомого поверху, пішки, але скорилась. Лиш би не чути нудотне бурмотіння матері. На мій подив, серед звичної нікому не потрібної макулатури знайшовся і цупкий картонний конверт.

– Для Ребекки Тьєр, Лесд, вулиця Бежельська… – прочитала я вголос. Дивина. – Від володаря драконів?! Що за…

Треба було відкрити лист, але в під’їзді було тісно, тож я лише запхала його під футболку, пообіцявши собі, що прочитаю, коли опинюсь наодинці. Якщо мама побачить бодай щось, пов’язане з драконами, вона знову візьметься за своє. Треба було переїхати від неї вже давно, але мені не вистачало ані грошей, ані сміливості. Ідіотка.

Про лист я матері, звісно, не сказала жодного слова. Слухняно їла, не відчуваючи смаку вареної картоплі та запеченого м’яса, що вона поклала мені на тарілку, проковтнула охололий чай, що вона мені підсунула і думала вже йти, але встигла тільки підвестися.

В голові запаморочилось. Я похитнулась і міцно вчепилась пальцями за стільницю. Що за дурниця, чому мені так погано?

– Ребекко, тобі краще піти на диван. Щось ти зблідла, – обережно промовила мама, і я здивовано сфокусувала на ній погляд. Якийсь тон був неправильний. Зовсім не здивований, ніби вона тільки того і чекала. – Давай-но я допоможу тобі встати. Давно говорила, тобі пора до лікаря.

– До якого лікаря, це просто запаморочення?

– До доктора Руналса.

– Мамо! – спробувала обуритися я. – Мені не потрібен психіатр, ти що, збожеволіла? Мамо?.. – запаморочення посилювалось. – Що ти, заради Безодні…