25

***Лінель***

— Ну ось чому ви постійно обманюєте? — примруживши одне око, поцікавився компаньйон Фантика. — Не мене, не господаря — а себе.

Він дивився на мене так, ніби я була тонким папірцем, який він бачив наскрізь. Мені навіть стало трохи незручно від цього скануючого споглядання. Аж брижки тілом пішли.

Однак я ж уперта, як сто віслюків на переправі. Ніколи ні з чим не погоджувалася просто так. І взагалі, якби я мала почуття до демониська, то знала б про це. То ж не голка в копиці сіна, яку важко помітити.

— Чуєш, цей… — я наморщила лоба, намагаючись зрозуміти, який із левів зараз переді мною розумника вмикає.

— Бруно, — підказав мордастий співрозмовник.

— Та хоч Брауні, — пожартувала я, пригадавши назву одного вельми смачного десерта.

До речі, непогано було б ним посмакувати. Але то потрібно до світу людей пертися, а мені не дуже хотілося б.

Це моя зведена сестра обожнює вимір смертних, а я полюбляю тишу, яку донедавна дарувало мені поселення темних ельфів. Проте все так закрутилося останнім часом, що спокій нам усім тепер лиш уві сні доступний.

— А що по-вашому кохання? — до роздумів увірвався голос лева.

— Е… — хотіла відповісти, але так і зависла, ото тільки вустами спромоглася покривити.

— Гаразд, — Бруно виставив перед собою лапу. — Що відчувають люди, коли кохають?

— Я не людина, — радісно випалила, наївно гадаючи, що змогла уникнути подальшого допиту. — А спати так захотілося… — відкривши рота якомога ширше, я взялася натхненно позіхати. — Година пізня…

— Знову тікаєте?

Питання звіра пролунало, мов грім серед погожої днини. І виглядало воно як докір. Наче Бруно й запитував, але все й так чудово розумів.

Я пригладила сукню, щоб хоча б так потягнути час. Ну що сказати, якщо він мав рацію? Мені не хотілося копирсатися в собі й власних почуттях. А тим більше виливати душу перед компаньйоном демона.

— Було чудово, коли ти просто гарчав… Між іншим, як так трапилося, що твоя морда така балакуча? — я спробувала перевести розмову в інше русло.

— Ви — істинна пара нашого з Браво господаря. Ми всі пов’язані, — відповів той чудернацьким ребусом.

«Сказав так, ніби ми якась банда, а Фантик — наш бос», — подумалося мені.

Уголос я запитала інше:

— Тобто лише ми з Фатумом вас розуміємо?

Лев схвально махнув гривою.

— Ви все ще не відповіли на моє питання, — нагадав, схиливши голову набік. — Яке воно — кохання?

Замислено погладивши підборіддя, я не поспішала з відповіддю. Притихла, мов трава у мене під ногами, що шепотіла лише тоді, коли її гладив подих вітру.

— Кохання, — зрештою почала я, — це різнобарвні метелики, що пурхать усередині кожного разу, коли бачиш чоловіка своєї мрії. Це тремтливі мурахи, що тупотять своїми маленькими лапками, даруючи солодке тепло всьому тілу. Це відчуття легкості й невагомості. Це посмішка, що з’являється лише поряд із тим, хто заполонив собою всі думки. Це невимовна радість від близькості того єдиного. Це блиск в очах. Це гармонія в душі…

Я могла б ще багато чого сказати, але зупинилася. Злякалася, бо перед очима постало обличчя самовпевненого Фантика, якого я точно не кохала, але чомусь не могла не думати про нього.