24

***Лінель***

Після зухвалої заяви Фантика я прогнала його з кімнати. Не піддалася на жодні вмовляння і навіть на відверту брехню.

Цей розумник запевняв мене, що ми досі в потойбіччі, тож маємо триматися разом.

Ага! А то я не помітила за вікном звичного пейзажу. Та й місячного сяйва у потойбіччі не було, як і дерев та співу нічних птахів.

Ну зі співом — то вже я трохи прибрехала. Але так було потрібно. Інакше демонисько залишився б у моєму ліжечку, чого ні в якому разі не слід допускати.

Одним словом, прогнала я залицяльника й, одягнувши нічну сорочку, пірнула під ковдру. Однак сон чомусь оминав мене.

Думки постійно поверталися до Фантика. Кружляли в голові, мов наполохані зайчики, що не могли знайти собі місця для ночівлі.

Соромно зізнаватися, але мені не вистачало демонського тепла. Поряд із ним я відчувала себе в безпеці. А зараз… тривога стискала груди, не дозволяючи ковтнути повітря, якого мені нині бракувало.

А ще й погрози Августа.

Вони подіяли на мене значно більше, ніж я була готова це визнати.

Зрозумівши, що просто не зможу залишатися в ліжку, я скочила на ноги. Пурхнула метеликом до шафи й натягнула на себе першу-ліпшу сукню.

Тихцем, мов злодюжка, потупцяла до дверей. Хотіла подихати свіжим нічним повітрям. Можливо, воно змогло б подарувати мені бодай крихту спокою.

Приємна прохолода залоскотала шкіру, щойно я опинилася на подвір’ї. Місячне сяйво ковзнуло обличчям, пестливо торкнувшись щоки. Було на диво тихо.

Я відчула, як усередині розлилося тепло. Магічна атмосфера вкупі з нічною свіжістю й справді подіяла на мене заспокійливо.

Вуста затремтіли, вигинаючись у мрійливу посмішку.

— Пані, — з-за спини пролунав незнайомий голос.

Підскочивши від несподіванки, я рвучко обернулася. Та так і завмерла з долонею біля обличчя, що затуляла широко відкритий рот.

— Ти… ти… ти… — палець тремтів, вказуючи на одного з левів Фантика.

Звір зітхнув і, — подумати тільки, — закотив очі. Грива злегка затріпотіла від вітру, вдало підкреслюючи його велич.

— Так, пані, це я з вами розмовляю, — мовив, як до маленької дитини

— Але ж ви завжди гарчали й ніколи жодним словечком не обмовлялися, — трохи заспокоївшись, нагадала я. — Чому приховували такі таланти?

У голові не вкладалося, що компаньйони демона вміли розмовляти. Цікаво, чого ще можна від них очікувати? Може, вміють готувати? Оце було б ідеально, бо іноді я лінуюся. А смачно попоїсти ой як люблю.

— Присядьмо? — лев кивнув на землю.

— Ти, тойво, напевно, звичний сидіти на землі, — я обвела поглядом могутню тушу: від велетенської морди з чорнющими очиськами до лаписьк із гострющими кігтями. — А я надаю перевагу чомусь… ем… більш м’якенькому.

— Хм… — гмикнув звір, падаючи на землю біля моїх ніг. Підпер лапою підборіддя й зацікавлено зиркнув на мене, мов на чудасію. — Пані, ви геть не слухняні, і нашому господарю з вами дуже важко, — обізвався цей знавець душ.

— Ем… — я покривила вустами. — Ще з левом не обговорювала наші стосунки з Фантиком. Ой, — ляпнула пальчиками по вустах. — Немає у нас ніяких стосунків, то я вже забалакуюся.

— Але ж ви маєте до нього почуття, — спокійно виголосила левова морда.

— Ні! — я підстрибнула на місці. — Ні! Ні! Ні!

І звідки тільки взялися такі думки в звірячій голівоньці?