22

***Лінель***

— Не чекала мене тут побачити? — злісна посмішка ковзнула обличчям, яке я раніше обожнювала… тонула в глибинах темних очей.

— Як ти це зробив?

Фатум загородив мене своїм могутнім тілом. Помітив загрозу й став на мій захист, як справжній чоловік. Дарма, що демон. Нині він — мій бастіон.

— Отже, ти таки злигалася з мерзенним демоном? — з огидою запитав Август. — Брудна…

— Замовкни! — Фатум кинувся на чаклуна. — Ми з Отрутою вже здолали тебе в минулому. І зараз я зроблю те саме — знищу загрозу.

Чоловік, який колись розбив мені серце, мерзенно захихотів.

— Ти нічого не зробиш, бо ми в потойбіччі.

І немов на підтвердження його слів, Фантик черконув рукою повітря. Цілився у ворога, але так і не зміг йому нашкодити. Той був духом. Не мав фізичного тіла й не становив загрози. Лише його гострий язик міг принести біль. Утім — виключно душевний.

Я пригадала… пригадала кожне брехливе слово. Те, як він обіймав мене й зізнавався в коханні. Його фальшиві посмішки й клятви.

У минулому Август очолював орден спротиву, метою якого було знищення демонів і захоплення влади. Гірко згадувати, та я — одна з перших, хто доєднався до цього мерзенного кодла.

Мені немає виправдання. Проте я його й не шукала. Усвідомлювала помилку, яку накоїла, й намагалася втекти… Від себе та від минулого… Від розтоптаної душі й зраненого серця.

— Плачеш? — зловтішаючись, поцікавився Август, помітивши сльози на моїх щоках. — Що ж, Лінель, бажаю тобі потонути в ріках сліз. За твою зраду ордена ти гідна страждань. Будь проклята, зрадлива відьма!

— Закрий свого брудного рота! — зло загарчав Фатум. — Ти й нігтя її не вартий! Вона — найпрекрасніша жінка у світі. МОЯ жінка! І я не дозволю поливати брудом свою квіточку. Є що сказати — говори мені. А Лінель не чіпай. Навіть імені її не називай, бо то святиня, якої ти не гідний. Ніколи не був гідним її!! Ніхто, окрім мене, не заслуговує на світло цієї чистої душі. Зрозумів, чи ще раз повторити?!

Я бачила Фатума таким розлюченим лише раз: коли він помітив мене з Каєм. Але зараз демон виглядав ще страхітливіше.

Чорні язички полум’я закружляли навколо мого захисника, мов нічні метелики.

Нині чоловік був уособленням люті. Найпекельнішої й ядучої. Такої, що змітала все на своєму шляху, лишаючи згарища й руїни.

— Не потрібно… — я поклала руку на плече демона. — Ти не повинен мене захищати, бо Август сказав правду. Я зрадила орден, і через це загинула моя мати й… — не договоривши, поглядом вказала на чаклуна.

— О, то ти все зрозуміла, — злісно гарикнув колишній лідер ордену. — Однак уже дуже пізно. Моя справа буде завершена, а по тебе прийдуть, — він гнівно затрусив пальцем. — Поселення темних ельфів згорить до тла, а ти, Лінель, спостерігатимеш за цим і ковтатимеш гіркі сльози. Проте недовго, бо після них настане твоя черга.

— Я не дозволю нашкодити їй, — ховаючи мене за спиною, рикнув Фатум. — Та й ти в потойбіччі, звідки навряд чи виберешся.

— Це ми ще побачимо.

Август клацнув пальцями, й простір навкруги почав змінюватися. З’явився густий туман, що поглинав усе, до чого торкався.

Він огорнув нас із демоном, забираючи у свої тенета. Ліг на одяг і шкіру разом із якоюсь дивною слабкістю.

— Я поруч, квіточко, — прошепотів Фатум, притискаючи мене до себе. — Завжди буду поруч…