21

***Лінель***

— Фурчику! — я сплеснула руками, помітивши, як моє помаранчеве диво нажахано кліпає оченятами. — Іди до мене, маленький, — відштовхнувши фантика, я зістрибнула зі столу, ринувши в бік компаньйона.

Кірк підлетів до мене й, плигнувши на руки, почав тулитися, шукаючи прихистку.

— Вперше в житті я хочу бути на місці цього малого, — демон наче й жартував, але в його словах відчувалася глибина, якої на перший погляд не помітно.

Не звернувши на нього уваги, я зосередилася на кірку.

— Що тебе налякало?

Звісно, малюк не відповів, а лише замахав пухнастою лапкою. Робив це так ритмічно, що здавалося, ніби ще трохи — й злетить у повітря.

— Агрррр... — майже в один голос обізвалися леви, прямуючи до вікна.

Не змовляючись, ми з фантиком повернули голови.

— Йойки-бойки! — вихопилося з мого рота, щойно я помітила непроглядну пітьму по той бік вікна. — Як таке взагалі можливо? — питання рвалися з мене разом зі здивованими зойками.

Ставлю на те, що зараз я була схожа на спантеличену качечку, що могла тільки дзьобиком клацати та очима лупати.

— Схоже на потойбіччя, — сказав Фатум, який встиг підійти до вікна. Він пильно роззирався, немов шукав підказки.

— Ти зараз серйозно? — наблизившись до нього, я визирнула через його плече, але, окрім суцільної темряви, нічогісінько не помітила. — Ти бодай уявляєш, скільки магії потрібно, щоб перенести когось у потойбіччя? А нас тут взагалі цілий натовп: я, ти, Фурчик і леви. — Замислено почухавши кінчик носа, додала: — Та й кому ми потрібні?

— Гей, — чоловік обернувся до мене. — Ти потрібна мені, а я — тобі. Цього цілком вдосталь. А щодо решти... гадаю, прикликали тебе, а ми, — натякнув на себе й компаньйонів, — стали неочікуваним бонусом. Утім це на краще — захистимо нашу прекрасну квіточку.

І знову він дивився на мене, мов на якесь диво-дивне. Я б, може, й зашарілася, та щось тривожно було на душі.

Той, хто зміг прикликати наші проєкції в потойбіччя, — дуже сильний. І ось питання: він друг чи ворог? Чого очікувати від цієї подорожі?

Фактично ми перебували в поселенні темних ельфів. Точніше, там залишилися тіла. А тут — частинки душ, безтілесні абстракції. Однак якщо знищити їх — у реальності нас теж не стане.

— Як же нам повернутися? — розмірковувала вголос, постукуючи пальчиком по підборіддю. — Потрібен могутній артефакт. Щось на кшталт... — мене мов струмом гахнуло.

Я вже знала, що нам допоможе. Аби ж тільки мій закоханий фантик не підвів.

Ой! Не мій. Просто фантик.

— Медальйон, — я підскочила до демона, допитливо зазирнувши в його очі. — Він у тебе? Так? — затарохтіла, мов колісниця по бруківці.

Чоловік не поспішав відповідати. Занурив руку у волосся, пригладжуючи неслухняні пасма.

— Чуєш, фантикоподібний альфач, — я звузила очі, — залиш оце все на потім. Опинимося вдома — я тобі гребінець дам. Нічого пальцями гребтися, наче курка лапою.

Коли я хвилювалася, завжди несла якісь нісенітниці. Та й гумор у мене специфічний. Я б сказала — елітний. Не для широкого загалу.

— Квіточко, тут така справа, — почав було той. А інтонація — ніби у нашкодившого хлопчика. — Мій медальйон...

— ...залишився в поселенні ельфів.

Демона нахабно перервав до болю знайомий голос. Вік би його не чути.

— Ти... — слова не бажали зриватися з вуст, а в очах запекло від сліз.