20

***Лінель***

На мій превеликий подив чаювання пройшло спокійно. Звісно, я не змогла вдосталь попліткувати з Мірою та обговорити наші суто дівочі справи. Але принаймні не розбороняла своїх набридливих кавалерів, які тихо посьорбували зелений чай з ягідками суниці.

Пиріг з очеретом, який принесла водяниця, спробували усі. Однак, окрім дівчини, ніхто його так і не доїв.

Не змовляючись, ми вдалися до колективної брехні. Зненацька у всіх відбило апетит через спеку. Ну а чай... Уже давно доведено, що в таку погоду краще пити гарячі напої. Це зменшує спрагу, тримаючи температуру тіла на одному рівні.

За кілька годин Міра та Кай пішли. Останній не хотів залишати мене наодинці з Фантиком, але вдіяти нічого не міг. Тому, поскрипуючи зубами, попрощався і вирушив до палацу.

Я взялася прибирати зі столу. І навіть не помітила, як демон опинився за моєю спиною.

Його міцні руки лягли на мою талію. Від несподіванки шкірою пробігли тремтливі мурахи.

— Квіточко, — зашепотів він біля шиї. — Нарешті ми тільки удвох.

— Прибери лапи, — безкомпромісно озвалася я, не бажаючи здаватися самовпевненому Фантику. — Мені потрібно помити посуд і... — я нервово ковтнула слину, коли дехто поцілував мене за вухом. — Як ти смієш так поводитися? — крикнула через мить. — Останні залишки розуму втратив?!

— О, так! — тихо загарчав той, ще дужче притискаючи мене до твердих грудей. — Поряд з тобою мені несила думати про щось, окрім того, як ти млієш у моїх руках. А те, який гострий твій язичок... він доводить мене до божевілля. Я втрачаю контроль поруч з тобою. І це ніколи не зміниться.

Логічно було б врізати по нахабній пиці чимось важкеньким. Наприклад, сковорідкою чи скалкою, щоб не говорив зайвого. Та чомусь я геть не розізлилася. Знала, що повинна опиратися, але вперто стояла, вдаючи безсилля.

— Не будь таким нав’язливим, — отямившись від дивної мари, я все ж спробувала вислизнути з рук чоловіка.

Ось не потрібно думати, що я його власність. У мене є гідність, чесне відьомське...

— Коли ти вже приймеш той факт, що тебе до мене вабить? — зашепотів він мені у самісіньке вухо, погладжуючи талію кінчиками пальців.

— Було б що приймати, — збрехала я.

— Ну тоді...

Навмисно не договоривши, демонисько рвучко розвернув мене до себе обличчям.

І моє тіло зрадило мене. Вкотре піддавшись Фатуму, воно не просто затремтіло під його вправними руками. Ні! Тіло потягнулося до нього, насолоджуючись теплом і затишком, що линув від привабливого чоловіка.

— Я відчуваю стук твого серця, — нахилившись до мого обличчя, хрипло повідомив Фатум. — Воно шепоче до мене...

— Дурниці, — я важко зглитнула, ховаючи очі.

— Правда, — демон підхопив мене на руки, а вже за мить я опинилася на столі. — Знаєш, що говорить твоє серце?

Я нічого не відповіла. Не тому, що не мала чого сказати, а через хвилювання, яке заполонило кожну частинку мого єства.

Це вже якась дивна традиція — забувати мову поряд із Фатумом. Хочу сказати йому, щоб відпустив, а натомість вперто мовчу, мов наполохане курча.

— Квіточко, твоє серце кличе мене. Воно прийняло те, що ти так старанно відкидаєш. І зараз я тобі це доведу.

Я вже не знаю, як він збирався довести свої слова, бо нас перервали. До кухні залетіли стривожені леви, попереду яких лопотіли малесенькі лапки кірка.