16

***Фатум***

З кожним новим днем мені було дедалі важче тримати себе в руках. Потяг до Лінель ріс, мов на дріжджах. І я вже не міг вдовольнитися лише поглядом. Потребував її, як кисню. Вона — моя слабкість і сила. Повітря та трунок.

Після нашої розмови я був сам не свій. Однак справа не в тому, що сказала квіточка. Хоча це теж зіграло свою роль. Не можна відкидати той факт, що в ельфа нуль шансів на МОЮ дівчинку.

Ні.

Мене вивело з рівноваги інше.

Те, як квіточка реагувала на мою близькість. Гадала, ніби я не помітив тремтіння її тендітних плечей. Солодку напругу, що вилася між нами золотими спалахами.

А те, як вона виглядала в тій спокусливій напівпрозорій сорочці. Особливо коли тонка тканина сповзла з плеча… О, це було найкраще, що я бачив.

Однак мені потрібно більше. Все.

Доторки, поцілунки, обійми… Я не зможу без цього. Не тоді, коли спробував на смак її персикові вуста…

Щоб не наробити біди й не зірватися, довелося піти. Залишити відьмочку на служницю, а самому вийти на свіже повітря.

Я пішов до лісу. Подумав, що моїм вірним компаньйонам не завадило б розім’яти лапи. Та й перевірити місцевість на наявність злісних покручів зайвим не буде.

Вдихаючи на повні груди аромат хвої та листя, я уявляв обличчя Лінель. Її чарівну посмішку та прекрасні очі відтінку темного золота.

Так. Хотів зникнути з будинку, щоб перевести подих від божевільного потягу. Але не вийшло. Я знову думав про неї. Що б не робив, подумки повертався до округлого личка з рожевими щічками та вустами-бантиками.

У кишені завібрував камінь простору. Комусь закортіло погомоніти? Ставлю на Отруту.

Я кинув камінь на траву й присів біля дерева, ліниво схилившись спиною на товстий стовбур. Леви опустилися на землю поряд зі мною.

— Здоров, кузене, — весело привітався Отрута.

Він сидів на канапі, тримаючи на руках сина. Помітивши мене, маленька копія чоловіка посміхнулася й замахала ногами.

Я примружився. На брові племінника виднілася подряпина.

— Знову не вгледів за сином? — запитав, підморгнувши. — З ким цього разу побився Мор: з котом чи собакою? Хоча… — я зробив вигляд, ніби намагаюся щось розгледіти за спиною кузена, — не бачу люміна. Він там цілий чи вже цвірінькає до предків?

— Дуже смішно, — забурчав демон, скрививши вуста. — Як каже моє серденько: стендапер придуркуватий.

— То це ж вона на тебе так каже, — я ледве стримав сміх, пригадавши, як дружина кузена сварила того за бійку Мора з котом.

Не те щоб там була запекла боротьба. Ну, потягав малий їхнього Пушка за вуса. Але то заслужено. Пухнаста морда не хотіла ділитися молоком зі своєї миски.

Ох і дісталося тоді Отруті через те, що не вгледів дитину. Втім, я розумів чоловіка. За Мором і справді важко встигнути.

Він же не звичайний демон, а наполовину чаклун. Ось і телепортується куди хоче. Захотілося сьорбнути молочка — клац пальчиками, і вже біля миски.

А дехто потім відгрібає по повній від любого «серденька».

Та, незважаючи на все це, сім’я у мого кузена чудова. Вони з дружиною закохані й щасливі. А сварки… В кого їх немає?

— Гей, ти мене слухаєш?

Незадоволений голос повернув мою увагу до розмови.

— Так, — я розгублено кивнув, хоча й прослухав, про що говорив Отрута.

— Скільки часу залишилося до… — він замовк, не наважуючись промовити вголос те, що було неминучим для кожного демона без істинної.

— Не знаю, — ухильно відповів я.

— Але ж ти відчуваєш це? Розумієш, що й так довго уникав наслідків?

— Вона буде моєю, — сказав, мов відрубав. — Лінель прийме наш зв’язок, але зробить це сама. Я не буду маніпулювати нею, звертаючись до її співчуття. Мені потрібна жінка, яка покохає мене по-справжньому.

— А якщо не покохає? — резонно зауважив кузен. — Невже згоден прийняти таку лиху долю?

— Я — Фатум. І я покірно прийму свою долю, якою б вона не була.