14

***Лінель***

Якщо цей придуркуватий викрадач думав, що так легко зі мною впорається, то він ще наївніший від фантика. Той теж свята простота — нафантазував собі, ніби я буду з ним. Вже й своєю жінкою називає. Ну не мрійник?

Щоб життя не здавалося солодкою малиною, я зі всієї сили встромила зуби в долоню свого полонителя.

Аж раптом пролунав голос, якого я ніяк не очікувала тут почути.

— Лінні, я ж лише хотів тебе тихцем урятувати.

— Та ти, принц-дурко! Навіщо ж до чужого рота руки простягати? — я вже зовсім забула про цапомордих. Верещала, мов ошпарена.

— Ну все… — приречено прошепотів Кай.

Я обернулася й помітила, що пожирачів уже було восьмеро.

— ТИ?! — люто загарчав Фатум, помітивши біля мене ельфа.

— Фантику-у-у-у! — загорлала я, коли побачила, як над його головою злетів меч.

Зненацька стало страшно. Наче то наді мною була рука з мечем.

Не думаючи про наслідки, я кинула в почвару потік магії. Яскраво-помаранчеве світло зірвалося з моїх пальців і полетіло в напрямку ворога.

— НІ! — в один голос закричали Кай та Фатум.

Було надто пізно. Чудовисько вже всотувало в себе мою магію. Сили повільно покидали мене. Витікали, мов вода з розбитого глечика.

— Квіточко… — немов здалеку лунав голос демона.

А потім мене оповила ласкава темрява. Світ зник, відступаючи перед спокоєм.

***
Я розплющила очі. Озирнулася й здивовано закліпала, не розуміючи, як опинилася у власному будинку.

Останнє, що пам’ятала, — як один із пожирачів бажав нашкодити демону, а я спробувала його врятувати. Схоже, щось пішло не так. Інакше чому я в ліжку й…

— Йойки-бойки! — я підскочила, помітивши, у що була одягнена.

Не в сукню, а в якусь напівпрозору нічну сорочку з тонкими бретелями. Та таке соромно носити благочестивій відьмі! Хто ж насмілився мене переодягнути?

Двері кімнати протяжно скрипнули, й усередину ступив Фатум. Доволі втомлений і з темними колами під очима. Та й узагалі виглядав він поганенько. Обличчя наче посіріло, постава вже не була такою рівною, як раніше. Плечі опустилися, мов щось тягнуло їх до землі. І навіть хода — й та важка.

— Квіточко, — спіймавши мій погляд, чоловік тепло посміхнувся.

Підійшов до ліжка та сів на краєчок.

— Що сталося? — запитала я, коли його гаряча рука лягла на мою.

— Уже все добре, — ще одна слабка посмішка промайнула на мужньому обличчі. — Ти отямилася, й тепер я спокійний, — він нахилився до моєї руки, обережно торкнувся вустами тильної сторони й лагідно погладив її.

— Це що за напад ніжності? — спантеличено пробелькотіла я, загубившись під уважним поглядом демона.

— Я боявся, що втратив тебе назавжди… Та й не тільки я, — додав, трохи помовчавши. — Ти даремно скористалася магією. Це могло коштувати твого дорогоцінного життя… — чоловік понуро опустив голову. — Я б не зміг без тебе…

— Фатуме, — посунувшись, я обперлася на лікті. — Розкажи мені, що трапилося. Кай… — слова застрягли в горлі, але я швидко опанувала себе. — З ним усе гаразд?

Мабуть, даремно я запитала про ельфа.

Погляд демона враз потьмянів. Наче ім’я принца завдавало йому фізичного болю.

— А тебе не цікавить, як себе почуваю я?

Питання було гострим. У ньому відчувалося страждання, яке неможливо приховати. Воно є — і цього вже не зміниш.

Що я могла на це відповісти? Чи повинна була виправдовуватися?