13

***Лінель***

Що демон щойно сказав? Пожирачі магії?

Я ніколи їх не бачила, але чула, ніби ці створіння дуже небезпечні й по своїй природі лихі. Виглядають як почвари: тіло людини, а голова цапа. Ще й очиська велетенські, чорнющі й геть без білка.

Стало цікаво поглянути на них.

— Куди? — притиснувши мене до себе, схвильовано шикнув Фатум.

— Як це «куди»? — я здивовано закліпала очима. — Поглянути на пожирачів, бо ж раптом ти помилився і це зовсім не вони. Спершу потрібно все перевірити, а вже потім висновки робити, — пояснила, мов маленькій дитині.

Гадала, що фантик мене зрозумів, але де там? Тільки-но сіпнулася визирнути з-за дерев, які приховували нас від сторонніх очей, як мене різко потягнули назад. І я відчула кожен м’яз свого діставучого демониська. Це ще треба вміти так притискати…

— Гей, — гордо здійнявши голову, зойкнула. — Я ж не річ, а цілком жива особа, якій, до речі, набридло, що дехто не рахується з її думкою.

— А я не хочу, щоб мою квіточку розтоптали брудні черевики пожирачів, — діловито промовив приборкувач левів. — Ти безсила проти них, і якщо вони нападуть, то вип’ють усю твою магію разом із життєвою силою. Я не можу ризикувати дорогою моєму серцю жінкою. Тому стій тут, а я розберуся.

Перебуваючи в тихому шоці від слів та наказового тону фантика, я тільки очима й кліпнула, повільно видихаючи повітря. Це що за патріархальні замашки? Де це бачено, щоб демон відьмі наказував?

Поки я собі розмірковувала над словами Фатума, той махнув рукою левам і кинувся у бік пожирачів.

Зрештою я виринула із заціпеніння. Мотнула головою, проганяючи залишки цього дивного стану, й зробила по-своєму. Стрімголов понеслася назустріч пригодам. І байдуже, що там говорив фантик. Він мені не чоловік. Та й, відверто кажучи, навряд чи колись ним стане. Тому нехай запхне свою думку… ем… я дівчина, тож скажу без грубощів. Нехай залишить при собі все, що думає.

Опинившись на галявині, я помітила цих почвар. Четверо пожирачів уже встигли зістрибнути з коней і стояли навпроти демона. Вони виглядали не надто дружніми. Мені навіть здалося, що страхопудала були готові кинутися на фантика будь-якої миті.

— Грен дуо скант, — загуркотів один із них, вказуючи на мене пальцем.

В одну мить абсолютно всі присутні повернули голови в мій бік. Їхні погляди відрізнялися. Якщо почвари дивилися хижо, наче зголоднілі собаки, то Фатум споглядав із острахом. Невже він боявся за мене? Але ж я не якесь там слабке дівча, а досвідчена відьма. Не потрібно мене рятувати, мов білоручку-панянку.

— Чого вирячилися? — запитала з викликом.

За словом до кишені я ніколи не лізла. Вміла відстоювати свої кордони. Напевно, тому мене багато хто вважав неприємною особою.

— Тердо ноктро карро, — пробасив уже інший пожирач, потягнувшись за мечем.

— Ну за що мені це все? Чим я заслужив таку жінку? — зацокавши язиком, вигукнув фантик. — А ви… — клацнув пальцями, — познайомтеся з Бруно, Браво та мечем долі.

Чоловік висмикнув з-за поясу меч. Гострий клинок аж засяяв помаранчевим світлом. Немов вогонь, що зненацька запалав на кінчику холодного леза.

Леви зло загарчали й ринули в бій. Ох, що там почалося. Шмаття тільки й летіли.

Я не могла відвести погляду від демона. Він був дуже привабливим у своєму гніві. Справжнісінький месія, що боровся за свою справу до кінця.

Не хлопчик, а чоловік. Воїн, чиї м’язи — твердий граніт.

Поки я спостерігала за боєм, хтось підкрався ззаду. Чужа долоня накрила мій рот, не дозволяючи й слова мовити.