12

***Лінель***

Минуло кілька днів. Увесь цей час я старанно ігнорувала Фатума й уникала Кая, що приїздив до мене тричі на день. Мабуть, совість замучила. А так йому й треба. Нехай трохи помучиться, зате в майбутньому не поводитиметься зі мною так, ніби я річ.

Після поцілунку з демоном він не відходив від мене ні на крок. Леви теж крутилися поруч. Що б я не робила — ловила на собі багатозначні погляди.

Звісно, чоловік намагався зі мною поговорити. Без рук, а що найважливіше — без владних притискань, що для такого, як він, уже подвиг.

Позаяк я була непохитною. Стиснувши вуста, відверталася й демонстративно крокувала геть, щойно фантик опинявся надто близько до моєї скромної персони.

Ось і сьогодні я почимчикувала до лісу за травами, а за мною попхалися двійко левів і їхній нав’язливий господар.

І якби ж він зберігав тишу… Але ж ні. Демониську необхідно виводити мене із себе.

— Скуштуй, — перед обличчям з’явилася рука з яскраво-червоною ягідкою

— Суниця? — перепитала я, ідентифікувавши смаколик. — Вона ж брудна. Спершу ягоди слід помити, а потім уже споживати. А то ще завернешся… Хоча, — в голові промайнула шалена думка, — ти їж, фантику. Смачного, — я лукаво посміхнулася.

— Яка ж ти неймовірна, — захоплено виголосив цей пришелепкуватий залицяльник. — Твій характер ще більше притягує мене до тебе. Кожне слово чи рух… усе в тобі ідеально.

Дивна реакція фантика змусила мене засумніватися в його адекватності. Кажу так, ніби до цього вважала його нормальним.

— Ем… а тобі, я бачу, геть однаково, що я говоритиму, аби не мовчки.

— Підсвідомо ти за мене хвилюєшся, але впертість не дозволяє цього визнати, — пояснив чоловік, задоволено посміхаючись.

— Це тебе моя фраза «А то ще завернешся» наштовхнула на цю думку? — поцікавилася я, окинувши його зверхнім поглядом. — Сумнівно, що то було хвилювання.

— Припини, квіточко. Нам обом відома правда. А ще, — голос демона понизився, — ти розтанула в моїх обіймах і відповіла на поцілунок, який назавжди залишиться в наших спогадах.

— Та ти фантик-романтик, — пхекнувши, пожартувала я. — То було вперше й востаннє. Більше не розраховуй, що твоя демонська морда отримає щось схоже. Усе, атракціон дурних вчинків зачинився.

Фатум зітхнув і похитав головою, мовляв, так я й повірив.

— Квіточко, я тобі зараз поясню, що таке «істинна пара»…

— Не треба, — я замахала рукою. — Без тебе все чудово знаю.

— І все ж послухай, бо твоя думка помилкова, — правив він.

Закинувши до рота ягідку, яку весь цей час тримав у руці, продовжив:

— Істинна пара — це магічні істоти, що є двома половинками одного цілого. Ми народжуємося одне для одного. А моя мати — єдина з богинь, що це бачить. Вона поєднує пару зв’язком для того, щоб при першій зустрічі відбулася його активація й ми відчули це. Розумієш, квіточко? — Фатум дивився на мене не моргаючи. — Ти і я були народжені такими. Не стали через чиюсь примху, а саме народилися.

Те, що розповів фантик, просто не вкладалося в голові. Воно руйнувало абсолютно все, що мені було відомо до цього.

— Скажи щось, — попросив демон, коли пауза затягнулася.

Я відкрила рота, але, окрім зітхання, ні на що інше не спромоглася.

Зненацька недалеко від нас заіржали коні та пролунали гнівливі вигуки. Діалект мені був не знайомий. Однак у повітрі вже відчувалося щось темне й зловісне.

Навіть небо спохмурніло, заховавшись від світу за хмарами. Наче відчуло небезпеку.

Фатум напружився.

— Це вони… пожирачі магії.