11

***Лінель***

Можливо, мені б удалося втекти, якби не одна… ем… дві маленькі деталі. Тобто два велетенських леви.

Моя дурненька голівонька геть забула, що демонисько мав вірних компаньйонів. Так ось, ці чорнющі звірюки перегородили своїми тушами прохід. І ні туди, ні сюди. Стояли вони переді мною й тільки пащі ліниво роздзявляли, позіхаючи.

А Фатум повільно наближався. Невпинно скорочував між нами простір.

Крок… крок… крок…

Серце закалатало, б’ючись об грудну клітку наполоханим птахом. Але я була б не я, якби швидко здалася.

— Не дочекаєшся, — потрусивши перед здивованим чоловіком пальцем, я метнулася до вікна.

Одна надія на нього… була…

Тільки-но я підскочила до вікна, виставивши перед собою стиснутий кулак, як мене підхопили просто в повітрі. Фурчик нажахано заверещав і, виплигнувши з моїх рук, кинувся до левів.

— Не відпущу! Не віддам! — вигукнув полонитель, тримаючи мене біля серця.

Я ніколи не звертала уваги, але зараз помітила… відчула його шалений ритм. Невже Фатум і справді був настільки залежним від цього зв’язку?

Але ж я горда й непохитна.

— Все одно втечу. Ще раз викраду твій медальйон і зникну раз і назавжди. Ніщо мене не зупинить, — голосила, дико махаючи всіма кінцівками.

Чоловік перехопив мене міцніше, повертаючи обличчям до себе.

— Ти втекла, бо я тобі дозволив це зробити, — випалив, дивлячись на мене, мов божевільний. Очі горіли шаленим полум’ям, а щоки почервоніли, наче ось-ось вибухнуть салютами. — Запам’ятай, Лінель, ти — МОЯ! Де б не була — знайду. Не віддам нікому. А якщо ти все ж спробуєш зникнути — піду по твоєму сліду й поверну.

Усі слова застрягли всередині мене. Я навіть дихала через раз.

— Ти не можеш так зі мною чинити, — мовила з упертістю, від якої навряд чи колись позбудуся. — Скільки казати, що я не кохаю тебе? Скільки відштовхувати, щоб ти відчепився? Скільки рятуватися втечею? Скажи, Фатуме, — прошипіла, наблизившись до його обличчя.

Нас розділяли міліметри.

І він порушив кордони. Занурив руку мені у волосся й притягнув до себе.

Демон заволодів моїми вустами. Без обережності й остраху. Був завойовником, який повернувся на рідні землі й збожеволів від щастя.

Цілував, мов востаннє. Немов від цього залежало його життя.

А я… я спершу втратила себе у пекучих відчуттях.

Ще ніколи в житті не почувалася такою потрібною. І на якусь коротку мить відповіла йому. Міцно стисла пальцями тканину мундира й відгукнулася на поклик вогню.

Однак вчасно схаменулася. Зрозуміла, яку велетенську помилку зробила. Миттєво пошкодувала й, вкусивши Фатума за губу, відвернула від нього обличчя.

Важко дихаючи, мовила:

— Більше ніколи не роби цього.

Торкнувшись мого підборіддя, чоловік змусив мене підняти голову.

— Чому? Бо тобі сподобалося і ти боїшся відмовитися від нав’язаних принципів? Боїшся закохатися в демона?!

Він бачив мене наскрізь. Знав усе, про що я мовчала, приховуючи глибоко всередині себе.

Я вдарила його по щоці. Дала дзвінкого ляпаса, що мав вибудувати між нами стіну. Хотіла, щоб Фатум зненавидів мене та покинув. Так простіше. Так легше.

— Зрозумій уже нарешті, — захитала головою, — ти не потрібен мені. Я хочу свободи від тебе й твого світу. Мені не потрібні багатства. Я не жадаю влади чи впливу. Просто хочу тихого життя.

Зібравшись із силами, гучно видихнула й зізналася. Розповіла те, що так довго тримала в таємниці:

— Я зламана! Зламана від кохання…

Фатум поклав великий палець мені на вуста, так і не дозволивши закінчити.

— А я полагоджу, — відказав твердо, мов щойно присягнувся служити мені вірою і правдою до останнього подиху. — Бо без тебе я теж зламаний.