10

***Лінель***

Узгодивши з Мірою подальший план дій, я зі спокійною душею повернулася до будинку.

На поселення вже впали перші сутінки. Не темно, але є можливість заховатися в тіні. Звісно, якщо така потреба буде. Однак, як оптимістка, я сподівалася на щасливий розвиток подій.

Свято вірила в те, що водяниця затримає Фатума й Кая.

Я поспіхом зібрала невеличку торбинку, поклавши туди лише найнеобхідніше. До цього переліку увійшли: кілька суконь, хліб, золото, пучок лікарських трав і золотий перстень, залишений мені батьком.

Згадавши про нього, серце болісно стислося. Як же мені його не вистачало…

Він загинув ще тоді, коли я була маленькою дівчинкою. Однак у моїй пам’яті назавжди відклалися його наповнені любов’ю очі й теплі руки.

На відміну від мами, тато ставився до мене з ласкою. Бачив у мені ту, що потребувала турботи, а не інструмент для досягнення власних цілей.

Що ж до мами, то вона ніколи мене не любила. А як інакше, якщо жінка вийшла заміж заради влади? Гірко визнавати, але я була лише приводом, щоб прив’язати до неї батька. Не більше.

Ех, завжди боляче згадувати минуле…

Я зітхнула й змусила себе сконцентруватися на теперішньому. Час спливав, а найголовнішого я так і не знайшла. Хоча й пам’ятала, куди поклала річ, без якої втеча не мала сенсу.

— Ну де ж ти? — нишпорячи в шухляді, голосила, викидаючи звідти все, що траплялося на очі. — Я ж точно пам’ятаю…

На талію лягла гаряча рука. Важка. Владна. Вольова.

— Не це шукаєш? — над вухом пролунав знайомий низький голос.

Фатум помахав перед моїм носом своїм іменним медальйоном. Золото зблиснуло в напівтемряві.

— Чому ти тут? — схвильовано запитала, відчуваючи подих чоловіка на шкірі. — Ти…

— …мав бути з водяницею, — закінчив замість мене, злегка зачепивши вустами моє вухо.

На перший погляд могло здатися, що це випадковість, але я знала правду. Демон грав зі мною.

— Я не кохаю тебе… це все не має сенсу… — забелькотіла.

Палець чоловіка накрив мої вуста, змушуючи мовчати.

— Справді? — вкрадливо зашепотів, цілуючи шию. Його губи повільно спускалися до плеча, лишаючи по собі вологу доріжку.

Якісь дивні відчуття охопили мене. Теплі вібрації прокотилися всім тілом: від маківки до пальців ніг. Немов мене обережно поклали у ванну, наповнену гарячою водою з пелюстками троянд.

— Відпусти, — тихо прошепотіла, злякавшись своєї реакції на доторки демона. — Це неправильно… ти не можеш мене чіпати без дозволу.

— То заборони, — голос Фатума ліг на шкіру з хрипким видихом. — Але ти не зробиш цього, бо відчуваєш те ж, що і я. Ти потрібна мені, а я — тобі. Це наша доля. Зв’язок, який неможливо розірвати.

— Неправда, — я затремтіла з новою силою, коли рука демона погладила мою вилицю. Однак здаватися не збиралася. — Я знайду спосіб і розірву наш зв’язок, бо не бажаю бути з тобою. Не збираюся грати за чужими правилами.

— Квіточко, ти знаєш, що таке «істинна пара»? — запитав Фатум, міцніше притискаючи мене до себе.

— Я знаю, що ти демон долі й міг би поговорити зі своєю дорогою матусею.

Мені нарешті вдалося перемкнути увагу з його доторків на дещо справді важливе.

Мати Фатума — одна із трьох богинь, що плетуть долю всім магічним істотам. Саме вони відміряють тривалість життя та випробування, що мають спіткати кожного з нас.

— Якщо ти так кажеш, квіточко, то тобі нічого не відомо. Справа ж не у якійсь там нитці, що зв’язує істинних. Річ у тому, ким ми народжуємося…

Не бажаючи слухати виправдань, я різко сіпнулася й вирвалася з рук чоловіка.

— Нічого подібного, фантику, — підхопивши з підлоги Фурчика, який крутився поруч, кинулася до дверей.